Зірка, або терористка - Марина Меднікова

Зірка глянула на подарунок — симпатичне керамічне створіннячко круглими очицями з-під ріжок дивилося на неї.

Зірка повісила його на шию.

Бойко Георгій, 16 років, надійшов з симптомами гострого харчового отруєння. Отруйна речовина не ідентифікована.

Скарги на болі в суглобах, у шлунку, блювання. Температура 38,0. Стан середньої важкості.

Марченко Назар, 15 років, надійшов з симптомами гострого харчового отруєння. Отруйна речовина не ідентифікована.

Скарги на болі в суглобах, у шлунку, слабко виражені судоми. Температура 38,7. Застосовується інтенсивна терапія.

Стан середньої важкості.

Friday Вулицями Ріо-де-Жанейро текла самба. Розпеченою лавою.

Така, якою вона може бути лише в Бразилії. Прикрашені гірляндами з квітів та пишними плюмажами голі дівчата трусили засмаглими пружними персами і персиковими сідничками. Вони віддавалися самбі з первозданним екстазом.

Які там дефолти й кризи, які путчі та страйки, коли є — самба! Цю шоколадну лискучу звабливу плоть хотілося схопити, зім’яти, встромити в неї ікла хтивості.

Принц Чарлз озирнувся на знавців протоколу. Вони теж подумки вивертали закаблуки, витанцьовуючи самбу. Чарлз вихопився на вулицю. Самбістки заверещали, обступили спадкоємця англійського трону, активніше затремтіли бюсти, у шаленому ритмі завирували безкомплексні стегна.

Британський принц, сухорлявий, вислоносий, гандрабатий, у костюмі з краваткою, і гола Бразилія — розцяцькована, розфарбована, розмаїта і розпашіла. Бачила б свого вінценосного коханця леді Каміла. Доокола незворушно стояли охоронці, пасли очима кожний підозрілий порух.

Самба!

Відхекався принц уже в лімузині з кондишеном, тонованими шибками і Юніон-Джеком на капоті. «Що там у нас далі?» — запитав.

«Сьогодні Ваша високість має ще зіграти у футбол з дітлахами бідних кварталів Ріо».

Виборсуючись зі снів, Зірка пригадувала, чи має попереду якусь приємність. Звичка. Іноді за стимул жити правила згадка про недоїдений з вечора смажений арахіс. Зірка потягнулася. Макс висловив невдоволення. То яка там попереду радість?

Згадала все. Лікарня, пістолет, Командо… Сіла, скинувши Макса. Як була, гола, подалася до холодильника, дістала воду. На порозі кухні сторопіла.

Вчора за вечерею їй тільки й муляло, що буде по тому? Він сказав — у люлю. І чи не швидко побіг? Чого взагалі до мене поїхали? Краще б — до нього? Тут принаймні на своїй території. Що він узагалі за один? Мені подобається? А я йому?

Забагато подій на мою бідолашну голову. Коли довго спокійно ведеться — неодмінно щось трапиться. Зараз у неї — розплата за життєву гармонію. Хтось не любить, коли людині жиється, як хочеться.

За вечерею Командо склав план дій на суботу. Наливши кави, Зірка сказала «нехай трохи вихолоне, я гарячої не п’ю», і вийшла до кімнати. Чого пішла, сама не знала — відчула наднапругу в повітрі. Стала на порозі, втупилась у стіну.

Просто скажу, що у мене він ночувати не може. І місця немає. Розкладачок всіляких теж. Усе поамериканськи чисто-порожньо — з меблів бамбетіль і робочий стіл з комп’ютером, решта — білі стіни, біла стеля, білі стулки вбудованої шафи… А раптом залишиться… У моїй ванні, у моєму туалеті — чужий хлоп з усіма подробицями, бр-р-р. Зірко, скажи чесно, коли ти востаннє так хвилювалася?

З кухні почувся звук. Визирнула. От зараз він скаже… Нічого не трапилося. Командо вкинув до рота сигарету і взявся за двері. Зірка попрощалася сухо, діловито. Бо образилась.

Замкнула двері, треба посуд помити, а не хочеться…

Вранці стояла на порозі кухні здивована. Коли він устиг?

Посуд вимито, поставлено на сушарку, рештки вечері, мабуть, у холодильнику. Атож. Правило розпізнавання міражів: натисни на очне яблуко. Реалії роздвояться, навіяні галюцінації — ні. Прибрана кухня роздвоїлася. А на шиї висів крихітний павлик-равлик.

За годину Зірка і Командо їхали на завдання. Джипом. Куди — не сказав. Зірка мовчала, все ще ставлячи собі на карб жіночу дурість. Більше помилки не буде. Справа — то справа, витребеньки — то витребеньки. І не треба їх плутати.

Після брязкотіння засувами й замками Лідія похмуро втупилася в подругу та її супутника. Командо щиро посміхнувся, енергійно ступив назустріч. Лідія позадкувала.

— Це вам, — подав квіти, емануючи щирість, лагідність, удоволення від життя.

Лідія пропустила у двір.

— Проходь, люба, не стій на порозі, погана прикмета, — Командо взяв під ручку стетерілу Зірку.

Зірка кинула запитальний погляд на Командо, він не відповів.

Лідія зняла залізне кільце з гачка, наче вирішувала, чи зараз спустити пса, чи згодом. Командо сказав у роззявлену пащеку: «Лежати!». Пес проковтнув гавкіт, висолопив червоного язика, поволі ліг на землю, а потім поліз у буду.

— Не прибрано у мене, — не поступалася доріжкою Лідія.

— Дозвольте відрекомендуватися. Я — Зірчин наречений, вона ще розмірковує над моєю пропозицією, але на її місці я б погодився. Мій перший життєвий принцип: твої друзі — мої друзі. Гуляли неподалік, Зірка й каже: тут живе моя краща подруга.

Командо безжурно посміхнувся обом жінкам. Лідія нарешті пішла до будинку.

— Другий мій життєвий принцип — подобатися подругам нареченої, — теревенив Командо, прошкуючи за Лідією.

Проминули веранду, материну кімнату, парадну залю, парадну кухню, дійшли до кухні справжньої. Командо поставив на ослін пластикову торбу, виклав на стіл ковбасу, хліб, зелень, сир. Стукнув пляшкою «гетьмана».

— Він у тебе не з цирку? Спритний.

— Спритний — не кволий. Зіронько моя, допоможи хазяйці, а я руки помию.

— Рукомийник у дворі, — гукнула навздогін