Зірка, або терористка - Марина Меднікова

Що Андрій може опинитися в ліцеї, нихто взагалі не знав.

Візит за хлопчиком — ситуаційний. Прорахувати таке неможливо. То більше, що жоден з охоронців ніколи не забирав пацана з ліцею. Чиста випадковість.

— У вашому бизнесі є конкурентна боротьба?

— Гарне запитання. Я собі його теж ставив. Прибрати Андрія могли конкуренти. Але не так і не там. Обрати місцем вбивства ліцей, в якому вчаться іноземці… Якщо справа вийде назовні — це буде державний головний біль. Міжнародній скандал. Кому це потрібно? Никому.

— А хто міг його… прибрати?

— Ми всі працюємо в бізнесі. Там — гроші. І чималі. Перегуда — співвласник моєї фірми.

— Капіталіст, співвласник фірми, сам працює охоронцем?

— Фірма маленька, людей бракує.

— Фірма маленька, людей бракує… — повторила Зірка. — Про які грубі гроші щойно йшлося?

— Я вас недооцінив. Відповідаю: прибрати могли. Але не так і не там.

— Ви хочете сказати, що безневинна жертва — Перегуда, а не мої діти…

— Гаразд, поставимо питання так: хто і навіщо? Радше — навіщо і хто? Хочу почути вашу думку.

— Безглуздя.

— А ще?

— Безглуздя. Як і припущення щодо свідомого злочину.

Немає причин для масового вбивства дітей. Серед батьків постраждалих — жодного олігарха, жодного супер-банкіра, жодного депутата, жодного супер-журналіста, кого там іще вбивають? Вони нікому не стояли на заваді. Нікого з батьків не шантажували, нічого не вимагали, смерть дітей нікому нічого не дала. Вам що-небудь казав Андрій у лікарні, дав зачіпку?

— Він майже не приходив до тями. Щоправда, згадав про свій новий мобільник, з відеокамерою, дуже дорогий. Андрій любив такі забавки, цей привіз собі з Сингапура, куди їздив у відпустку, тішився ним, казав, що у нас другого такого не знайти. До речі, ви не пам’ятаєте, чи був у нього ця трубка, коли ви побачилися в їдальні?

Зірка подумки прокрутила кадри приходу до ліцейської їдальні охоронця. Ось він заглядає до обідньої зали, ось заходить, вітається з нею, питає,чи можна зачекати.

— Ні, не було у нього ніякої мобіли. Принаймні в руках.

— Він завжди його носив у нагрудній кишені куртки або піджака.

Зірка раптом згадала, що чула музичку, Андрій відповів комусь, а тоді ще дав його хлопцям роздивитися.

— Маленький такий, червоний?

— Виходить, не марив Андрій. Він по дорозі намацав, що трубки немає. Повернувся до їдальні, там уже нікого не було, окрім посудниці. Запитав про телефон, чи не випав бува з кишені. Вона закричала на нього, що тепер спати не буде, як він подумав на неї…

— Це на Лідку схоже, вона завжди кричить, характер у неї такий.

— Але ось що видається дивним. Андрій у понеділок знову забіг до ліцею, розпитати хлопців, так ця ложкомийка зустріла його як рідного. Тільки що не цілувала. А по дорозі його й прихопило. Ледь доплентався. «Швидку» викликали.

— Ви цей телефон у нього бачили? — запитала Зірка.

— Так.

— Я, здається, теж. Схожий…

Зірка здригнулася від різкого дзвінка у двері. Командо повернувся, ведучи за собою збудженого Олега Ткача.

— Старко, я прочитав послання на автовідповідачі. Хто це? І що ти тут робиш?

— Матка Боска, геть забула, Лесю. Знайомтесь, це мій… сусіда Олег Ткач. А це…

Командо перекотив сигарету з кутка в куток рота і промовчав. Олег на такі дрібниці зроду не реагував, не зважив і зараз. Він оцінив фактуру Командо.

— Десант. Гарячі точки. Батяня, батяня, батяня комбат, ти сєрдце нє прятал за спіни рєбят? Старко, ти йому не довіряєш, інакше мене б не покликала. Якась таємниця?

Командо зробив крок йому назустріч. Ткач позадкував.

— Олег — кримінальний телерепортер, усе знати — його професія, — вибачилася Зірка, — даруйте, нам час.

«От, дідча мати. Ще подумає, що я його боюся. А власне, чому не боятися, хто він такий? І все одно негарно вийшло…»

— Не карайтеся, — сказав Командо на сходах, знову прочитавши Зірчині думки. — Нікому повністю довіряти не варто.

Клятий Командо бачить її наскрізь. Телепатія — це ж смішно.

— Розколюйся, я дарма сюди припхався? — Олег правив своєї. — Не за лямуром же ти до нього поїхала.

— Чом би й ні?

— Он старий солдат, і нє знаєт слов любві, — гмикнув Олег.

Зірчин мобільник заграв Селін Діон.

— Це я, — сказав радник американської амбасади.

— Хай. Зачекай хвилину.

Зірка віддала ключі від «жозі» Олегові, той відійшов.

— Як Сара?

— Кепсько. Це правда, що кілька учнів твого класу — у лікарні з харчовим отруєнням?

Зірка мовчала.

— Ти щось приховуєш?

— Я не можу говорити.

— Кажи куди, я під’їду, це надто серйозно, це моя донька.

Тільки швидко, бо вночі літак, її доправляють до Штатів.

— За годину, де вчора. Знайдеш? — Зірка вмостилася в авті.

— То й де ми були вчора? — безхмарно запитав Ткач.

— Не шпигуй!

— На Бога, Старко. Я носій неміряної кількості вмінь, справжній профі і єдине в цьому занюханому житті серйозне — то професія. Для мене фах — знати все і тим користатися в цьому кращому зі світів, за висловом Панглоса з „Кандида”. Я прочитав по твоїх губах. Мене навчили, коли я порпався у справі глухонімих. Англійську, хвалити Бога, не