Три шляхи до одного серця - Катря Вивір

 В понеділок я до тебе приїду і ми чудово проведемо вечір після роботи. Сьогодні вночі передавали  сильні заморозки, тож завтра зранку тобі підгонять машину. У мого Петра вже є контакти кількох місцевих поліцейських, вони допоможуть витягнути позашляховик. Я розумію, тобі зараз не солодко, тож, як щодо ідеї завтра покататись на лижах, щоб трохи розвіятись перед робочим тижнем?

— Я не вмію, — зізналась Тіна, однак вона була рада, що тема розмови змінилась.

— Знаю і пропоную замовити тобі абонемент на катання з інструктором, а опісля можна зарезервувати візит у спа-комплекс на кілька годин. Ти проведеш неділю без мене, однак, сподіваюсь, тобі сподобається. Що скажеш?

 Тіна відчувала, що їй це зараз дійсно може допомогти, але трохи розгубилась від такого неочікуваного прояву турботи. Це було дуже приємно.

— Гарна ідея! Дякую тобі!

 Вони ще трохи потеревенили ні про що, а коли Тіна поклала слухавку, то Вероніка глянула на неї і зауважила:

— Ти вся аж світишся!

***

 На дворі сутеніло. Тіна вже удесяте йшла із відром для води до криниці. В обід у неї було натхнення приготувати плов, тож тепер дівчина мала вимити посуд, випрати собі речі на завтра, ще й помити Бонбона, який біг слідом і радісно махав хвостом. Коли Тіна побачила, що вулицею йде жіночка з двома пакетами у руках, то швиденько підбігла до воріт. Вона впізнала в перехожій офіціантку із «Корчми» і, користуючись шансом, заговорила до неї:

— Доброго вечора! Ви мене пам’ятаєте? Я вчора заходила в «Корчму» та замовляла їжу.

 Жінка глянула на Тіну.

— Ще б не пам’ятати.

— Я – Тіна. Давайте допоможу донести Ваші речі.

— Та не зачіпай. Іду собі та й іду помаленьку.

— А Вас як звати?

— Ганна я.

— Та давайте допоможу.

— Ну тримай, як така вперта, — жінка тицьнула у руки Тіни один з важких пакетів і вони пішли вниз до більш заселеної вулиці разом.

— Скажіть, будь ласка, а Ви випадково не знаєте, де живе Назар, чоловік, що тримає отару овець, — Тіна нарешті набралась мужності спитати Ганну про те, що її дійсно цікавило.

— Хех, так я тобі й сказала. Добити його хочеш, як з першого разу не вийшло?

— Вибачитись хочу. Я не знаю, які чутки ходять селом, але це все була дурна випадковість. Я не бажала нікому зла.

— От ми й прийшли, дякую, що допомогла, — жінка спинилась перед будинком, що стояв біля «Корчми». — Я оце саме йшла від його мами, купила в неї свіжої ягнятини. Вона твоя сусіда. Однак Назар вдома буває рідко, не застанеш. Живе вже багато років, з того часу, як батько помер, у хижі за Ведмежим лісом зі своєю отарою.

— А як туди знайти дорогу?

— От, як станеш спиною до своєї хати і подивишся на гори, побачиш три вершини. Ідеш до тої, що правіше. Потім упрешся в ліс. Можеш піти навпростець, якщо не страшно, і десь за десять хвилин натрапиш на його хату. А можеш той лісок обійти стороною, то за пів години все одно надибаєш його дім.

 Тіна подякувала, розпрощалась з Ганною і пішла додому. Там наносила ще кілька відер води, а потім пішла за хату і стала до неї спиною. Подивилась на гірську вершину з правої сторони, де в далечі шумів темний Ведмежий ліс. Дівчина здригнулась. У присмерку здавалося, що дерева повільно насуваються в сторону її дому. «Піду краще завтра засвітла. І невже там справді водяться ведмеді?» – подумала Тіна.