Три шляхи до одного серця - Катря Вивір
— До понеділка будете без води, дівчата, — підсумував майстер, хоча всі присутні це й так зрозуміли. — О, до речі, чув від сусідки, що Ви вчора ледь з багнюки вилізли і приніс дещо, — Володя дістав з величезної сумки для полювання пару високих гумових чоботів болотного кольору. — Це моєї дочки, та вона до літа навряд приїде, тож носіть собі на здоров’я.
Тіна подякувала, цей предмет гардероба був дійсно дуже корисним. Вона розрахувалась з майстром (ціна тут була такою ж, як в столиці, якщо не вищою) і продовжила прибирати. Потім, коли калюж з водою не лишилось, Тіна ввімкнула сауну на невисоку температуру і відкрила двері, щоб тепле повітря зайшло у вітальню і трохи підсушило забризкані дерев’яні стіни.
— Я помираю з голоду, — простогнала Вероніка.
— Перекуси печивом.
— Знову печиво? — похнюпилась дівчина.
— Не поводься, як дитина, ти ж знаєш, що немає води і готувати щось проблематично. А як потім посуд мити? Чи мені йти годину по багнюці у центр села, аби купити щось готове? — почала заперечувати Тіна, хоча вже й сама неабияк зголодніла.
— Я знайшла дещо. У місцевих є закрита група у фейсбуці, я ще вчора від нудьги кинула туди заявку. І мені, на здивування, сьогодні її підтвердили. Виявляється, недалеко від нас є якась забігайлівка під назвою «Корчма». Вони виставили оголошення про зміну графіку роботи, так я і дізналась. Це типу кафешка для своїх, десь за п'ять хвилин від нас. Кухня там традиційна, без делікатесів, але я така голодна, що мені хоча б смаженої картоплі з кетчупом. Цього закладу навіть немає на картах, він суперсекретний. Круто, так?
— Ану, дай-но гляну, — Тіна взяла у Вероніки з рук планшет. — Добре, я зараз сходжу.
Однак це «зараз» добряче розтягнулось у часі. Тіна просто не могла зрозуміти, що з її речей можна вдягти під гумові чоботи. Одяг з потягу видався їй вчора не свіжим, і Тіна поклала його у кошик для брудної білизни, а ввечері кинула зверху свій єдиний светр і лосини, з яких аж накрапав бруд. Тепер всі ці речі точно були не придатними для походу навіть у сільську забігайлівку. Така ж ситуація була і з одягом подруги: орендований комбінезон для катання вона повернула, мізерну кількість свого повсякденного вбрання Вероніка замастила, лишилась тільки купа непотрібних суконь для побачень. Та Тіна вирішила, що краще піде в одному зі своїх ділових костюмів, ніж у короткому червоному платтячку з глибоким декольте та гумових чоботах.
— Ну як тобі? — Тіна покрутилась перед Веронікою в обраному одязі.
— Жахливо, — простогнала дівчина. — І дуже смішно!
— Ну тоді я пішла, — Тіна ретельно заправила штани елегантного сірого костюма в гумові чоботи, поправила лацкани піджака, накинула пуховик і вирушила за вечерею. Заклад виявився зовсім близько, одразу на сусідній вулиці, затиснутий між двома приземкуватими будинками. Тіна прожила в столиці вже дуже багато років і звикла до того, що там всім начхати одне на одного: ти можеш вийти у супермаркет хоч у піжамі, ніхто навіть оком не поведе. Та коли вона зайшла у «Корчму», всі присутні замовкли і вирячились на неї. Тіна одразу згадала рідне село. А коли дівчина зняла пуховик, у одного добродія навіть ложка з руки випала. «Так, спокійно, я тут, щоб замовити їжу» — подумки промовляла до себе Тіна, щоб не розчервонітись як рак, і вирушила через переповнену людьми залу до барної стійки. Вслід їй лунали невиразні перешіптування.
Тіна інтуїтивно зрозуміла, що меню і вільний столик їй ніхто пропонувати не буде, тож першою заговорила до жіночки з високою гулькою на голові, яка ретельно натирала пивні келихи своїм фартухом.
— Добрий вечір! Можна, будь ласка, меню?
Пані з гулькою пирхнула і показала великим пальцем собі за спину. Там на цегляній стіні висіла велика чорна дерев’яна дошка, на якій крейдою від руки були написані всі страви дня. Деякі назви були неохайно підтерті (напевно закінчились). Цін Тіна на дошці не побачила, однак живіт почав зрадливо буркотіти, тож вона просто замовила по дві порції того, що першим впало в око: картоплю по-селянськи, реберця у медовому соусі, салат вітамінний з капусти і млинці з бринзою на сніданок. Офіціантка зробила декілька коротких заміток у блокноті, а потім посміхнулась і сказала:
— Гарний у Вас костюмчик, — та пішла геть.
«Сподіваюся, це означає, що замовлення прийнято» – подумала Тіна і вмостилась на барний стілець. Місцева публіка вже повернулась до своїх буденних розмов, тож дівчина спокійно розглядала інтер’єр закладу в очікуванні їжі. Стіни були необроблені, частково складені з червоної цегли, а частково з соснового зрубу, на широких балках попід стелею ще й досі висіли новорічні гірлянди. Всі меблі були зроблені з масивного цільного дерева і щедро вкриті темним напівпрозорим лаком. Десь на кухні віддалено грало радіо. У кафе пахло смаженим салом та цибулею. Каміну не було, однак стояла величезна побілена та розписана етнічними мотивами піч (певно, вона тут не тільки для тепла, а й для приготування їжі на дровах). Якби не кілька опудал диких тварин, можна було б сказати, що в «Корчмі» навіть затишно. Тіна ненароком глянула у порожні скляні очі кабана, голова якого гордо висіла на стіні і здригнулась.
— Що не солодко живеться? — Тіна повернулась на голос і побачила знайоме обличчя, продавчиню із магазину «Говерла UA». Та розглядала Тіну з глузливою посмішкою і вже не була такою привітною, як на роботі.
— Перепрошую, Ви до мене? — Тіна не хотіла встрягати в конфлікт, однак її обурив такий тон спілкування.
— А до кого ж іще, дорогенька. То як життя?
— Стефанія, якщо я не помиляюсь? — Тіна спробувала згадати ім’я грубіянки і судячи з того, що жінка кивнула, а друзі за її спиною загигикали, дівчині це вдалося. Тож Тіна продовжила більш впевнено: — Стефаніє, я не дозволю Вам звертатись до мене так зневажливо. Я тут, щоб повечеряти, як і Ви, тож, будь ласка, не лізьте не у свою тарілку.
— Ти бач, яка столична цяця. Не тобі тут диктувати свої умови, — посмішка з обличчя Стефанії зникла і жінка стала серйозною і ворожою. — Не мине й кількох тижнів, як ти звідси втечеш піджавши хвоста, тож не гай час і їдь додому вже завтра. Ти тут чужа, а твій магазин – тьфу, непотріб, який ніколи не відкриється.
