Три шляхи до одного серця - Катря Вивір

— А це що таке? — На невеличкому майданчику перед майбутнім бутиком «Лоренс» прилаштовували велетенське дерев’яне колесо. — Вероніко, почекай-но мене тут.

— Дуже смішно, типу в мене є вибір.

 Тіна вийшла з машини і попрямувала до трьох чоловіків, які порались довкола колеса. Вона привіталась і заговорила до того, хто їй видався головним. Ним був Микола Дорош, директор місцевого будинку культури.

— Що тут робить ця штука? Вона погано зафіксована, це небезпечно.

— Без цієї, як Ви висловились, «штуки» не буде свята. Це ж Колесо життя!

 Тіна ніяк не зреагувала, лише стенула плечима, очікуючи подальших пояснень.

— Щороку на Масляну ми встановлюємо Колесо життя, прикрашаємо його вогнями і розкручуємо. Все безпечно, бачите, хлопці прилаштовують спеціальні ніжки. Ввечері це головна окраса ярмарку, дуже гарне видовище!

— Але ж до Масниці ще цілий місяць.

— Хех! Та ніби я не знаю, пані! Сьогодні репетиція. Це ж найбільше колесо за всю історію села, треба протестувати. Коли щось не так, майстрам знадобиться час, щоб переробити. Бачу, Ви не місцева і не розумієтесь у таких справах.

 Тіна відчула, що сперечатись з цим добродієм немає жодного сенсу, тому просто попрощалась і пішла до авто. Дівчина допомогла подрузі вийти на ззовні, і вони вирушили до найближчого ресторану «Скарбниця».

— Доведеться мене трохи почекати, кицю. Хочу зайти в наш магазин, потім обійти всі сусідні, думаю впораюсь до обіду. Не сумуй, дивись яке яскраве сонечко, — намагалась підбадьорити подругу Тіна. Та Вероніка, схоже, вже змирилась зі своїм становищем: замовила десерт і ввімкнула якийсь серіал на планшеті.

 Надворі, здавалося, вже рання весна: зі схилу текли тонкі струмочки, обвалювалися бурульки з дахів і співали пташки. Дихати було легко і приємно, головне дивитись під ноги: один крок за межі бруківки і є шанс загрузнути в багні по коліно. Тіна підійшла до магазину, оглядаючи фасад. Там нікого не було, а побиті вікна, схоже, нашвидкуруч затягнули плівкою ще вчора. Тіна обійшла все в середині, орієнтуючись за планом приміщення. Якщо не враховувати пошкоджених вітрин, ремонт був виконаний бездоганно. Вона зателефонувала Ігорю:

— Привіт! Ти ще в Буковелі?

— Привіт! Вибач, що не набрав, в нас тут халепа! Застрягла машина з вивіскою, певно привезуть і будуть монтувати вже завтра. Весь ранок з цим розбираюсь.

— Зрозуміла, а що з вікнами?

— Все добре, будуть в понеділок.

— Гаразд, — запала незручна мовчанка. Тіні так кортіло спитати щось особисте, наприклад: як настрій? Коли побачимось? Які в тебе плани? Однак дівчина посоромилась.

— Я, до речі, теж буду в понеділок. Зараз їду в Яремче. Це наступна локація, і там час починати ремонтні роботи. Мушу все проконтролювати. Вчився на архітектора, а став бригадиром, — спробував віджартуватись Ігор.

— Ну добре, тоді до понеділка, — відповіла Тіна, намагаючись приховати розчарування в голосі. Вона сподівалась провести вихідні разом, однак впізнала підхід Леоніда Сильвестровича до справи. Той не любив гаяти ні секунди і множив свої магазини із грандіозною швидкістю. Його син або такий самий повернутий на роботі, як і його батько, або ж підлаштовується під його стиль управління. Очікувано.

 Тіна обійшла сім найближчих магазинів, уважно вивчаючи асортимент, ціни, кількість покупців у торговельних залах. Вона підходила до кожного консультанта, віталась і представлялась. Їй було важливо побачити реакцію співробітників на те, що вона займається відкриттям нового магазину «Лоренс» в тому величезному центральному приміщенні. Однак всі були напрочуд ввічливі, пропонували допомогти з вибором, відповідали на питання по асортименту, а на прощання бажали всього найкращого. Лише одному магазині лижного спорядження вітчизняного виробництва «Говерла UA» продавчиня Стефанія в слід Тіні сказала щось на кшталт: «Ну ще побачимо!». Однак дівчина не була впевнена. Можливо, вона не розчула звичайне: «До побачення!», а може й ні.

 У ресторані «Скарбниця» на Тіну вже чекала зголодніла подруга. Дівчата пообідали борщем з пампушками, і Тіна засіла за роботу в ноутбуці. Вона не мала часу готувати вечерю, тому планувала попрацювати в закладі до темна, потім поїсти і вже тоді їхати додому. У ресторані було мало людей. Вероніка спокійно переглядала свій серіал на планшеті, зручно вмостивши загіпсовану ногу на сусіднє крісло. А Тіна без перестанку листувалась по роботі, вносила правки і заповнювала різні таблиці, аж поки її подруга не закричала на весь заклад:

— Це він! Міша! Тіно, ти бачиш?

 Тіна бачила, вулицею спокійно собі йшов у сторону трас для катання колишній її подруги.

— Сфоткай його, в мене телефон у куртці.

— Що за шпіонські ігри? Хай собі йде!

— Ні, я йому відправлю! Щоб знав, що я тут і стежу за ним. Тіно, фотографуй хутчіше!

— Добре, добре! — Тіна дістала телефон і сфотографувала чоловіка, який йшов вулицею, нічого не підозрюючи.

— Скинь мені. Повірити не можу, що він і далі тут собі спокійно відпочиває. Ну я йому ще покажу! Він в мене ще пожалкує. Я витратила на нього найкращі три місяці свого життя.

— Тільки прошу тебе, без дурниць. Переслідування і погрози караються законом.

— Я його не переслідую, він сам тут лазить. Чому тоді законом не карається зрадницька поведінка?

 Питання було риторичне. Тіна собі далі занурилась у роботу, а Вероніка ще трохи побубоніла прокльони у сторону Михайла, кілька разів пирхнула і заспокоїлась. Почало сутеніти, дівчата замовили вечерю: овочі на грилі, деруни та запашні м’ясні крученики. У закладі включили спокійну джазову музику та трохи приглушили світло. За келихом вина Тіна розмірковувала про те, що сьогодні видався хороший день. Дівчина виклалась на максимум і знову мала відчуття, що все під контролем. В понеділок змінять вікна, на вівторок замовлена доставка меблі та обладнання, завтра привезуть і змонтують яскраву дизайнерську вивіску, оголошення про пошук співробітників вже оприлюднено та навіть надійшло кілька цікавих резюме. Тіна посміхнулась подрузі і підняла келих.