Контррозвідка - Андрій Гуляшки

Трохи ослаблий і наче старший за свої роки, з глибокими зморшками, яких ще більше лягло на чоло. Скроні його зовсім посивіли. Погляд, як завжди, проникливий, твердий, допитливий. Тільки ледве помітна раніше задума в очах тепер ніби обважніла в зіницях.

— Ти ходив до Ликіте на побачення з лікарем Начевою,— посміхався він, тримаючи мене за плечі.— Але зустріч була марна, не така, як ти сподівався, і тому повертаєшся в Мом-чилово, похнюпивши носа. Ех ти, ветеринарний звіздаре, невже не міг навчитись у капітана Калудієва, як поводитися з жінками?

Я щось промимрив, а він знову обняв мене, поплескав по плечах і розповів, що їде в Смолян у службовій справі, тому не встиг заїхати, в Момчилово. Він обіцяв погостювати в мене кілька днів через тиждень-два, коли повертатиметься, і попросив переказати тітці Спиридонисі, щоб узяла це до уваги і сховала свого голошийого вампіра.

На прощання Авакум сказав мені:

— Через місяць у Зміїцю прибудуть гірничі бригади. Ти чуєш, ветеринарний мрійнику? Там закипить таке життя, якого момчиловці не бачили навіть уві сні. Зміїця даватиме, як передбачав учитель Методій, справжню дорогоцінну руду!

Потім він до оніміння тис мені руку, побіг до газика, який уже рушив, і одним стрибком сів біля шофера. Машина потонула в хмарах пилу.

Вдома тітка Спиридониха зустріла мене, радісно всміхаючись.

— Я зварила тобі чорбу з курки,— потішила вона мене. Після вечері я вибрався на сінник, ліг на свіже сіно

і підклав руки під голову. Щось зашаруділо по дахівці. Пішов тихий дощик. «Перший осінній дощ»,— подумав я.

Я уявив собі, як важкі хмари притиснули голе тім'я Карабаїру. В цьому пейзажі не було нічого веселого. Тоді я перевернувся на правий бік і почав думати про Авакума.

А на другий день, повернувшись із тваринницької ферми, вставив нове перо в ручку і почав писати другу частину цієї таємничої історії.

Дощ усе ще йшов.

Після обіду в полковника Манова, коли моторна, круглощока Христина смачно почастувала Авакума його улюбленою стравою, Авакум пішов у бібліотеку археологічного інституту і пробув там до вечора. Він перерив усе, шукаючи матеріали про місцевість навколо Карабаїру, зробив деякі позначки і десь о дев'ятій годині повернувся додому з обважнілою від довгого читання головою. Цілу ніч йому снилися вершники в шоломах та кольчугах, зруйновані фортечні мури і високі гірські перевали, оточені зубчастими баштами. Йому навіть здавалося, що біля однієї з цих башт, пофарбованої в яскравий рожевий колір, до бійниць притулився маленький балкончик, немов пташине гніздо, сплетене з жовтих гілок, а можливо з тростини. І в цьому гнізді стоїть на весь зріст Сія, її волосся блищить і сяє на сонці, наче золота парча. Вона дивиться кудись, піднісши руку до очей. Авакум хоче гукнути: «Я тут!» — і не може, хтозна-чому він утратив голос. «Де ж я насправді?» — подумав

Авакум, бо йому здалося, що вежа з балкончиком весь час даленіє, а він стоїть на місці і вже не бачить, що робиться в гнізді з тростини. Але досить було спитати себе «де ж башта?», як башта і гніздо зникли, немов вітер заніс їх у безкраї ліси. Авакум прокинувся і зрозумів, що лежить у своєму ліжку, і, хоч усе ще не розплющував очей, відчував: незабаром світанок.

Авакум не любив вилежуватись, скочив з ліжка, розпростав плечі і навшпиньки пішов до кухні, щоб освіжитись водою. Повернувшись у кімнату, вийняв із шафи темно-сірий спортивний костюм, одягся і старанно зав'язав вузол синьої краватки. Він терпіти не міг слабкого вузла, не прикрашеної хустинкою верхньої кишені піджака і запиленого чи, боронь боже, забрудненого взуття. Коли тут було щось не так, Авакум ставав дратівливим, нервувався і сердився з найдрібнішого приводу, почуваючи себе, як дорожній, що забув дома найважливіше з багажу.

Потім він узявся складати речі у свою величезну валізу. Зі спритністю кравця поклав туди білизну і туристський костюм, кілька флакончиків з хімікаліями, дві пачки набоїв і коротеньку сталеву лопатку в шкіряному чохлі. Коли все було упаковано, замкнув секретні замочки і затяг чохол поверх валізи. Написав кілька букв і цифр на картоні, прив'язав його кольоровим шнуром до ручки валізи, уважно оглянув ще раз і пішов до телефону.

Через чверть години з управління прибув черговий сержант.

— Цю валізу разом з портативною короткохвильовою радіостанцією відвезіть у Смолянське окружне управління службовою машиною, і нехай поки що буде там,— тихо наказав Авакум.

Лишалося зробити ще дві справи: повідомити Сію і попрощатися з господаркою.

Справа з Сією була складніша. Він не хотів думати про це. Однак чудово пам'ятав, що звечора, перед тим як заснути, довго обмірковував, як їй сказати про свій від'їзд. Сьогодні вона прийде на зупинку і там чекатиме його, оглядатиметься і знову чекатиме. Вона буде в своєму найкращому вбранні, з найприємнішою усмішкою, з найкрасивішою помадою на губах, щоб він не ставив їй неприємних питань, не розпитував про інженера. К бісу цього інженера! Хай він займається своїми струмами і не стоїть на їхньому шляху. Але як повідомити її?

Якщо піде до неї і скаже: «Так і так, мене терміново відряджають на розкопи»,— вона спитає: «Але чому так раптово? І де ці розкопи?»

Що відповісти їй? Закопаним під землею старожитностям ні холодно ні жарко від того, коли він добереться до них — на день раніше чи на день пізніше. Тут, звичайно, його позиція найвразливіша. До того ж у Болгарії немає Сибіру чи Далекого Сходу, щоб сказати: «Робитимемо розкопи десь в районі Алтаю, але де саме, не знаю. В Болгарії все близько, як на долоні».

Краще нічого не казати їй. Просто зникнути на якийсь час.

Але й вона не повинна нудьгувати в даремному чеканні. Щоб дівчина у своєму найкращому вбранні, з найприємнішою усмішкою даремно чекала на зупинці — незручно. Неприємно, звичайно. Це було б ганьбою для нього. Він зневажав би себе все