Контррозвідка - Андрій Гуляшки

— Товаришу полковник,— посміхнувся Авакум,— якщо ви не проти, я відкладу відпустку. Кінець кінцем і в Момчилові клімат непоганий! Знаєте, там є місцевість Зміїця, яка своєю красою, здається мені, не дуже поступається перед Сонячним Берегом.

Полковник знову почав шарити в шухляді — йому хотілося закурити і, хоч не мав нежиті, підшморгнув носом і нахмурився. Потім поклав руку на телефонну трубку і, повернувши до Авакума своє розчулене, схвильоване обличчя, сказав урочистим голосом:

— Скажу Христині, щоб поставила під кран ще одну пляшку. Ти не маєш нічого проти?

Я описую ці події так, як бачу і розумію їх тепер, коли все вже в минулому, все закінчено і з'ясовано. А відтоді спливло понад рік.

Сталося так, що три дні тому, тобто в суботу, надвечір я вийшов прогулятися шляхом на сусіднє село Ликіте. Мені дуже подобаються такі прогулянки. Дорога до Ликіте рівна, завжди вкрита товстим шаром сірого пилу, і, коли ступаєш по ній, здається, ніби йдеш по безкрайому пухнастому килиму. Обабіч дороги то підносяться, то зникають округлі горби, одні з сосновими лісами на плечах, інші — ніби вкриті простирадлами, м'якими родопськими ковдрами, де-не-де помережані брусницею і глодом. Часом заєць вискочить на дорогу, стане посеред неї і, перш ніж перетнути її, нашорошить вуха, уважно прислухаючись. Потім — стриб, стриб, підніме вгору сірий зад і зникне в чагарнику коло шляху. Вдача цього лагідного злочинця відома. Заєць прокрадається до городів момчиловців, щоб поласувати кучерявою капустою і солодким перцем. Добрий апетит!.. У сутінках пролітають кажани. В присмерковому небі майне щось, залишить миттєвий слід і зникне. Навколо пахне сосною і травами. І так тихо, що коли несподівано десь пролунає крик ще сонного нічного птаха, здається, наче біля вуха заревів лісовий звір. Кілька разів я здригався легкодухо, захоплений зненацька цим безглуздим обманом! Особливо там, де шлях огинає Зміїцю... Але я звик обминати це погане місце прискореним військовим кроком. Тренуюсь у швидкій ході, бо чув, що це зміцнює серце. І тренуюсь доти, поки таємнича Зміїця лишається позаду кроків на сто. Потім знову сповільнюю ходу. З пасовиськ між Момчиловим і Ликіте час від часу долинає заспокійливе дзеленчання мідних дзвіночків — там на лугах пасуться сотні овець. Далекий собачий гавкіт тішить мій слух, мов щире вітання. Від нього стає веселіше на душі. Хай собі гавкають собаки, це їхня справа!

Саме за все це я дуже люблю шлях від Момчилова до Ликіте. Цим шляхом інколи ходить і лікар Начева, коли відвідує хворих в якомусь момчиловському кварталі. Але це прийшлося до слова. Мене приваблює природа, серед якої звивається цей чорний путівець. Інколи ми зустрічаємось, бо я добре вивчив години, коли Начева повертається після обходу своїх пацієнтів. Але це, як я вже казав, дрібниці, які не мають дотичності до справи.

На одну деталь я звернув увагу випадково — позавчора, коли знову зібрався пройтися в напрямі Ликіте. Лікар Начева була в накинутій на плечі резедовій шалі з м'якої ворсистої вовни. З-під неї виднілись оголені до ліктів руки. Лікаря супроводив босий хлопчисько, носик якого скидався на кому в зошиті першокласника.

Ми зупинились і, як завжди, побалакали про се, про те. Начева відвідувала в Інджовому кварталі молоду помакиню [Помаки — болгари-магометани, які живуть у Родопських горах], яка чекала пологів. Чоловік її працював у Мадані, був ударник і добре заробляв. Помакиня спитала Начеву: «Хлопчик буде?» Їй дуже хотілося народити своєму чоловікові хлопчика! Лікар відповіла: «Неодмінно буде хлопчик». Тоді помакиня покликала свого братика і звеліла йому провести «дохторку» аж до Ликіте.

— Я кажу йому: повертайся, а він не слухає,— весело сміялась моя колега.— Дивиться на мене жалібно-жалібно своїми ягідками і біжить за мною, наче прив'язаний мотузкою!

Уважно слухаючи цю розповідь, я помітив, що моя колега дивиться на мене якось грайливо і досить інтимно. Я подумав: «Може, сказати їй, що корова Рашка дала цього вечора рекордний надій молока?» Але не встиг повідомити Начевій цю цікаву новину, бо вона повела плечима, від чого її резедова шаль широко розкрилася на грудях.

— Ну, а як ваші справи? — спитала Начева, і я вловив у її голосі лукавство.

Мені здалося, що момент зовсім не підходящий для того, щоб розповідати Начевій новину про надій молока від нашої Рашки. Я спіймав себе на думці, що не личить такій серйозній і діловій людині, як я, дивитися на її бюст із близької відстані. Тому я нахилив голову і почав креслити носаком черевика якісь геометричні фігури. Тоді Начева зовсім несподівано сказала:

— Ходімо, Алі, бо вже темніє!

Відійшовши трохи, вона глянула на мене і, взявшися під боки, весело розсміялась. Хоч мені стало прикро від цього сміху, я знову відзначив, що у Начевої стрункі, як у сарни, ноги, а стан тоненький і гнучкий.

Зворотний шлях до Момчилова я долав не в дуже бадьорому настрої. Чому вона зненацька розсміялась? Ця думка не давала мені спокою. Мабуть, я цілком поринув у роздуми, бо коли підвів голову, щоб оглянути місцевість, помітив, що Зміїця лишилася далеко позаду. Отже, я проминув це неприємне місце так само, як зранку проходив, приміром, повз Ілчів шинок. Я був задоволений собою і відчув, що мій охололий настрій підвищився принаймні на одну десяту градуса.

Та цього вечора мене чекала ще більша несподіванка. Підходячи до Момчилова, я помітив хмару густого пилу, яка швидко неслася мені назустріч. «Легковий автомобіль»,— подумав я і передбачливо звернув на узбіччя. А через секунду-дві повз мене промчав темно-зелений газик. Я махнув рукою перед обличчям, щоб відігнати пил, і прислухався: позаду заскреготали гальма, долетів шум скутих коліс, які стругали засохлу землю. Рвучко повернувшись, я побачив, що якийсь чоловік спритно зіскочив з газика і біжить до мене. Я не встиг навіть отямитися, як мене обняли міцні руки.