Нічний адміністратор - Джон Ле Карре
Тому якимось дивним чином було записано на небесах, що Берр, відколи Ґудгью витягнув його з Рівер-гаузу[17] і дав можливість заснувати власне недофінансоване і не надто бажане агентство, вибрав Річарда Онслоу Роупера як свого власного антихриста.
Проте Роупер був далеко не першим. У самому кінці Холодної війни, коли Ґудгью ще навіть не думав про заснування нового агентства, а Берр уже мріяв про посттетчерівський Єрусалим, і навіть найдостойніші його колеги з департаменту чистої розвідки вже підшукували собі інших ворогів і місце роботи, майже всі «свої» пам’ятали про вендети Берра відомим нелегалам вісімдесятих, таким як, наприклад, «продавець металобрухту» і заодно мільярдер Тайлер, який часто у своєму сірому костюмі літав з підсадками, чи «бух-галтер-мовчун» Лорімер, який здійснював усі свої дзвінки лише з громадських таксофонів, чи одіозний сер Енто-ні Джойстон Бредшоу, джентльмен і нерегулярний сатрап так званої групи з вивчення постачання під керівництвом Морока, і за сумісництвом власник шикарного маєтку на околиці Ньюбері, де він любив полювати з гончаками, сидячи верхи поруч зі своїм дворецьким, який тримав напоготові відхожу чарку і бутерброди з фуагрою.
Але Річард Онслоу Роупер, казали дозорці Берра, був таким противником, про якого Леонард завжди мріяв. Усе, за чим гнався Леонард, щоб заспокоїти свою совість фабіанця[18], Діккі Роупер мав із надлишком. За спиною у Роупера не було ні боротьби з труднощами, ні долання перешкод. Приналежність до вищого класу, привілейованість — усе, до чого Берр відчував відразу, дісталися Роуперу з молоком матері. Берр навіть міняв інтонацію, посилюючи при цьому свій йоркширський акцент, коли говорив про нього: «наш Діккі» або для різноманіття: «цей Роупер».
— Він випробовує долю, наш Діккі. Йому обов’язково треба мати вдвічі більше, ніж є у самого Господа Бога, — це його й погубить.
Така одержимість не завжди сприяла врівноваженості Берра. Перебуваючи у постійній бойовій готовності у своєму малесенькому агентстві, Берр усюди вбачав змову. Якщо раптом десь губилося досьє, чи дозвіл на проведення операції затримувався нагорі, йому відразу ж ввижалася довга рука людей Морока.
— Робе, кажу тобі, якщо Роупер вирішить вчинити озброєний грабіж посеред білого дня просто на очах у лорда — головного судді Англії...
— То лорд — головний суддя позичить йому свій злодійський лом, — закінчив речення Рук. — А Морок купить йому той лом. Пішли. Час обідати.
У своєму темному офісі на Вікторія-стріт двоє чоловіків часто затримувалися допізна, крокуючи туди-сюди і обмірковуючи різні схеми. Справа Роупера вже складалася з одинадцяти томів і півдесятка таємних додатків з примітками і перехресними посиланнями. Вона документувала його поступовий перехід від сірої, напівтерпимої торгівлі зброєю і аж до, як називав їх Берр, «чорних, як ніч» махінацій.
Але на Роупера були й інші досьє: у міністерствах оборони і закордонних справ, у Національному банку, у міністерстві фінансів, у відділі закордонного розвитку і департаменті фінансового управління. Пошук шляхів доступу до цих досьє, не привертаючи уваги у колах, де Морок міг мати союзників, вимагав неабияких хитрощів і удачі, та й Реке Ґудгью мав час від часу закривати на це очі. Потрібно було вигадувати приводи, давати запити на непотрібні документи — словом, робити все, щоб замести сліди.
Тим не менше, архів поступово поповнювався. Рано-вранці Перл, донька поліціянта, заштовхувала металевий візок, у якому лежали, немов жертви війни, привласнені досьє, полатані і перев’язані, і тоді за роботу бралася маленька команда відданих помічників Берра. Пізно ввечері Перл відвозила досьє назад. Одне колесо візка розхиталося, тому щоразу, коли він зі свистом котився коридором, усі чули його наближення. Візок охрестили «катафалком Роупера».
Але навіть у таку гарячу пору Берр ні на хвильку не забував про Джонатана.
— Реджі, не дозволяй йому більше так ризикувати, — попереджав він Квейла захищеною телефонною лінією, поки нетерпляче чекав на «вирок» керівництва, який Ґудгью саркастично описував як «офіційне остаточне можливо». — Він не повинен більше красти факси і підслуховувати біля дверних щілин. Він повинен бути обережним і поводитися природно. Він ще сердиться на нас через те, що сталося в Каїрі? Я не заграватиму з ним аж поки не впевнюсь, що він наш. Я вже через таке проходив. — І, звертаючись до Рука, додав: — Робе, я не скажу ні одній живій душі. Для них усіх він усього лиш містер Браун. Завдяки Мороку і його дружку Оґілві я засвоїв свій урок і тепер його повік не забуду.
У якості останнього відчайдушного запобіжного заходу Берр вирішив завести на Джонатана фальшиву папку: він дав їй фіктивне ім’я, прикрасив її кожною деталькою фіктивного агента, і створив навколо неї таку атмосферу змовництва і таємності, яка, він сподівався, не могла б не привернути увагу агента з ворожого табору. На думку Рука, це вже пахло параноєю. Але Берр присягався, що це лише раціональний запобіжний захід. Він знав, як далеко ладен зайти Морок, щоб звести зусилля суперника нанівець, навіть коли йдеться про такий дріб’язок, як конторка Берра.
Тим часом Берр вів і справжнє Джонатанове досьє, де акуратним почерком списував сторінку за сторінкою. Досьє наповнювалося інформацією шаленими темпами і Берр тримав його у непідписаній папці в найвіддаленішому кутку реєстратури. Через посередників Руку вдалося дістати армійські документи Джонатанового батька. Сину ще навіть не виповнилося шести років, коли сержант Пітер Пайн був посмертно нагороджений Військовою медаллю в Адені «за мужність, виявлену при сутичці з ворогом». На вицві-лій фотографії з газетної вирізки було видно, як біля воріт палацу маленький хлопчик чіпляє батькову медаль на свій синій макінтош. Поруч з ним стояла заплакана тітка. Його мати не могла бути присутньою через стан здоров’я. Роком пізніше вона також померла.
— Такі хлопці зазвичай люблять армію найдужче, — як завжди простодушно прокоментував Рук. — Не уявляю, чому він вирішив покинути військову справу.
Пітер Пайн прожив лише тридцять три роки, але за своє коротке життя він встиг
