Нічний адміністратор - Джон Ле Карре

— Та ну? — здивувався Джонатан. — Треба запам’ятати. — Він пішов масивними сходами угору. Роупер не закоханий, у нього просто сезон парування. Мабуть, найняв її через якусь агенцію, стільки-то за ніч. Він підійшов до подвійних дверей, які вели до основної кімнати-люкс. Новоспе-чені молодята і взуття мали нове, помітив Джонатан: фірмові чорні черевики з пряжками і золоті босоніжки були недбало розкидані. Привчений до порядку, Джонатан нагнувся і поскладав їх.

Піднявшись на мансарду, Джонатан притулив вухо до дверей Фрау Лорінг — з телевізора лунав голос якогось премудрого британського військового експерта. Він постукав. Фрау Лорінг була в халаті свого покійного чоловіка, який вона накинула поверх нічної сорочки. На плиті кипіла кава. Шістдесят років, проведених у Швейцарії, не змогли змінити її зразкову німецьку жодним проривним приголосним звуком.

— Вони ще зовсім діти. Але вони воюють, тому вважають себе чоловіками, — сказала вона з ідеальною вимовою своєї матері, подаючи йому чашку.

Британський військовий експерт з фанатичним завзяттям пересував іграшкових солдатиків навколо пісочниці.

— Хто там сьогодні заселився в апартаменти «Вежі»? — запитала фрау Лорінг, яка знала все.

— Ах, якийсь англійський магнат і його свита. Роупер. Містер Роупер і його товариство. І ще одна пані, вдвічі молодша за нього.

— Працівники кажуть, чарівна жінка.

— Я не звернув уваги.

— І незіпсована. Природна.

— Ну, їм видніше.

Вона вивчала його так, як і завжди це робила, коли він намагався випромінювати байдужість. Інколи здавалося, що вона знає його краще, ніж він сам.

— Ви сяєте сьогодні. Вами можна місто підсвічувати. Що відбувається у вас всередині?

— Це все через сніг.

— Як добре, що росіяни врешті стали на наш бік, правда?

— Це велике досягнення дипломатії.

— Це чудо, — виправила його фрау Лорінг. — І як це буває з більшістю чудес, у нього ніхто не вірить.

Вона подала йому каву і запропонувала сісти у його звичне крісло.

Її телевізор був величезний, більший, ніж війна. Військові весело махають з бронетранспортерів. Ще більше ракет летить прямісінько в ціль. Гудять гусениці танків. Захоплена публіка не хоче відпускати містера Буша.

— Знаєте, що я відчуваю, коли дивлюся на війну? — спитала фрау Лорінг.

— Ще ні, — ніжно сказав він. Але вона немовби забула, що хотіла сказати.

Або, може, Джонатан просто не почув її слів, тому що її влучні судження мимоволі нагадували йому про Софі. Радісна насолода від його кохання до неї давно розвіялася. Як і розвіялися спогади про Луксор. Він знову у Каїрі. Жахлива фінальна сцена.

Він стоїть у пентхаузі Софі, одягнений — яка до дідька різниця, у що я одягнений? — одягнений у цей самісінький смокінг, єгипетський інспектор поліції в уніформі і двоє його асистентів у цивільному дивляться на нього з такою непорушною пильністю, якій би позаздрили й мертві. Всюди кров — на стінах, на стелі, на дивані — від неї відгонить старим залізом.

Туалетний столик залитий кров’ю, немов червоним вином. Одяг, годинники, декоративні оббивки, книжки французькою, арабською, англійською, дзеркала в позолочених оправах, парфуми і косметика — усе немов розтрощила якась гігантська дитина в пориві істерики. Саму Софі було важко помітити серед усієї цієї руїни. Вона немов намагалася доповзти до відкритих засклених дверей, які вели на дах, де білими квітами цвів сад — в армійському посібнику з надання першої допомоги така поза називається рятувальною: голова лежить на витягнутій руці, нижня частина тіла накрита стьобаною ковдрою, а на верхній частині — рештки чи то блузки, чи то нічної сорочки, колір якої навряд чи коли-небудь вдасться дізнатися. Решта поліціянтів були зайняті іншими справами, але всі вони виглядали байдужими. Один нахиляється через поруччя балкону, вочевидь, у пошуках злочинця. Інший займається дверцятами вмонтованого в стіну сейфа Софі: він відкриває їх туди-сюди і розтрощені завіси щоразу потріскують. «Чому у них всіх чорні кобури? — дивується Джонатан. — Вони що, теж нічні пташки?»

З кухні долинає чоловічий голос — там хтось розмовляє телефоном по-арабськи. Ще двоє поліціянтів стережуть вхідні двері, які ведуть на сходовий майданчик, де стоять одягнені у шовкові халати та намащені кремами люди з вищого світу й обурено дивляться на своїх захисників. Молодий хлопець в уніформі з блокнотом бере показання. Якийсь француз каже, що викличе свого адвоката.

— Наші гості з кімнат поверхом нижче скаржаться на шум, — каже Джонатан інспектору. І усвідомлює, що допустився тактичної помилки. Пояснювати чиюсь присутність у місці, де щойно відбулося безжальне вбивство, недоречно і неввічливо.

— Ви з ця жінка бути друзями? — питає інспектор. З його вуст звисає сигарета.

Невже він знає про Луксор?

І Гамід також?

Найправдоподібніша брехня — та, яку кажеш просто в обличчя, з ноткою зарозумілості:

— Вона користувалася послугами готелю, — відповів Джонатан, щосили намагаючись звучати природно. — Хто все це накоїв? Що тут сталося?

Інспектор повільно і байдуже знизує плечима. «Влада Єгипту зазвичай не завдає Фредді жодних клопотів. Він підкуповує їх і вони тримаються від нього подалі».

— Ви займатися сексом з ця жінка? — питає інспектор.

Невже вони бачили, як ми сідали у літак?

Стежили за нами аж до Чикаго-гаузу?

Прослуховували квартиру?

Джонатан врешті опанував себе. У нього все вийде. Чим гірша ситуація, тим більше він може покладатися на свою холоднокровність. Він удав роздратування:

— Ну, якщо попити разом кави — це вже секс, то так. У неї був особистий охоронець. Його найняв містер Гамід. Де він? Він що, зник? Можливо, це все його рук справа.

Інспектор не виглядає надто враженим.

— Гамід? Що таке Гамід? Поясніть.

— Фредді Гамід. Наймолодший серед братів Гамідів.

Інспектор невдоволено насупився, так ніби це ім’я йому неприємне, або не стосується справи, або ні про що йому не говорить. Один з помічників інспектора лисий, а інший — рудоволосий. Вони одягнені в джинси і шкірянки. Обидва неголені. Обидва уважно слухають.

— Про що ви розмовляли з ця жінка? Про політику?

— Гомоніли про те, про се.

— Гомоніли?

— Обговорювали ресторани, останні плітки, моду. Містер Гамід інколи брав її з собою у яхт-клуб — тутешній або в Олександрії. Ми обмінювалися усмішками. Віталися, махали рукою.

— Ви вбити цю жінку?

«Так, — подумки відповідає він. — Не в тому сенсі, як ви думаєте,