Українська література » » Нічний адміністратор - Джон Ле Карре

Нічний адміністратор - Джон Ле Карре

---
Читаємо онлайн Нічний адміністратор - Джон Ле Карре
підрахунки: почав він з «Шато Петрю» 1961 року, вартість якого цього року оцінили у чотири тисячі п’ятсот франків за пляшку, потім перейшов до «Мутон-Ротшільд» 1945 року і вартістю десять тисяч франків. Він саме був зайнятий підрахунками, коли вимкнулося світло.

Отоді Джонатан зненавидів темряву. Чому взагалі люди добровільно вирішують працювати ночами? Ще хлопчиком він читав Едгара Аллана По і розділяв з героєм оповідання «Барильце амонтильядо» кожне коло пекла, яке тому доводилося проходити. Жодна аварія на шахті, жоден засипаний тунель, жодна історія про альпіністів, які застрягли в розколинах, не проходили повз його увагу, вони всі закарбовувалися в пам’яті назавжди.

Джонатан застиг на місці — він перестав орієнтуватися на місцевості. Може, його перевернуло догори ногами? У нього стався серцевий напад? Він що, підірвався? Альпініст у ньому згрупувався, немов перед падінням. Засліплений моряк намертво вчепився в уламки корабля. Вишколений солдат рвався до невидимого ворога, хоч і не відчував при собі зброї. Немов пірнаючи у глибокі води, Джонатан почав наосліп пробиратися вздовж стелажів з пляшками у пошуках перемикача. «Телефон, — подумав він. — У погребі був телефон?» Цього разу Джонатанова спостережливість лише ще більше збила його з пантелику. В його пам’яті зринало надто багато картинок. Двері! На дверях з внутрішнього боку була клямка? Завдяки надлюдським розумовим зусиллям йому вдалося пригадати, що там є дзвінок. Але для того, щоб він спрацював, потрібна електрика.

Джонатан повністю перестав орієнтуватися у географії погреба і почав кружляти навколо стелажів, немов муха всередині темної лампи. Військовий вишкіл готував його до різних ситуацій, але посеред цього жаху все виявилося марним. Ні марш-кидки на розвиток витривалості, ні рукопашний бій, ні стійкість до нестачі їжі та сну — нічогісінько не допомагало. Йому згадалося, що золоті рибки — так він вичитав у якійсь книжці — мають таку коротку пам’ять, що кожне коло по акваріуму здається їм захопливою подорожжю новими, ніколи раніше не баченими, місцями. З його обличчя котився піт, а може, навіть і сльози. Кілька разів він кричав: «Рятуйте! Це Пайн!» Нічого, лише німота стін навколо. «Пляшки! — подумав він. — Пляшки мене врятують!» Він намірився кидати їх у темряву — а раптом почують? Але його самодисципліна врешті взяла гору над хвилинним безумством й він так і не дозволив собі такої безвідповідальної поведінки — кидатися пляшками «Шато Петрю» по чотири з половиною тисячі за штуку.

Хто міг би помітити його відсутність? Його співробітники думали, що він уже покинув готель для чергової шестиденної відпустки. Власне, він займався інвентаризацією у вільний від роботи час — невигідна угода, погодитись на яку його змусили лестощі repa Майстера. Господиня квартири, в якій він жив, просто вирішить, що він залишився ночувати в готелі, як бувало не раз, коли в готелі були вільні кімнати. Навіть якщо якийсь заїжджий мільйонер і прийде йому на допомогу, замовивши плящину марочного вина, Джонатан буде мертвий ще до того, як хтось помітить його відсутність. Але навіть мільйонери — і ті сидять вдома через війну.

Силою волі Джонатан таки зміг опанувати себе і сів на, як йому здавалося, картонну коробку, випрямивши спину, немов на шикуванні. Джонатан хотів востаннє дати лад думкам і з усіх сил намагався сконцентруватися і пригадати все, з чого складалося його життя до цього моменту, — усі пам’ятні миті, усі життєві уроки, усі перемоги над своїм характером, усіх коханих жінок. Нічого з цього не було. Ні митей, ні уроків, ні жінок. Нічого. Нічого, лише Софі, і та була мертвою. Як би він не намагався проаналізувати своє життя, він бачив лише недоведені до кінця справи і недостойні вчинки, а Софі була вінцем усіх його поразок. У дитинстві він старався з усіх сил, щоб бути не таким дорослим, як усі. Як спецпризначенець він ховав своє істинне обличчя за маскою сліпої готовності виконувати накази і, якщо не враховувати одиничних зривів, то це йому вдалося. Як коханець, чоловік і зрадник він теж не мав чим похвалитися: одна-друга хвилинна насолода, наслідок яких — роки образ і малодушних вибачень.

Поступово його осяяло, якщо осяяння може настати у повній темряві, що досі все його життя складалося з цілої низки репетицій п’єси, в якій він так і не взяв участь. І в найближчому майбутньому, якщо це майбутнє для нього настане, йому потрібно відмовитися від патологічного пошуку порядку у всьому і дозволити собі трохи хаосу, пояснивши це тим, що хоча порядок і не заміняє щастя, але хаос може відкрити до нього шлях.

Він звільниться з готелю.

Він купить човен, невеличкий, щоб з ним легко можна було впоратись самотужки.

Він знайде дівчину, оту єдину, яку він любитиме і про яку дбатиме, не відкладаючи цього на завтра, другу Софі, але цього разу без зрад.

Він знайде друзів.

Він знайде дім. І, оскільки він завжди хотів мати батьків, сам стане батьком.

Він піде на все, абсолютно все, тільки б не догоджати більше у темряві улесливих словесних викрутасів, серед яких, як йому зараз здавалося, він змарнував своє життя. І життя Софі.

Його рятівницею стала фрау Лорінг. Коли він ішов у погріб, то не зміг уникнути її пильного ока — вона побачила його через тюлі на вікнах і з часом усвідомила, що він так і не повернувся. Коли прибув рятувальний загін у складі фрау Лорінг, яка гукала: «Гер Пайн! Гер Джонатан!», і repa Майстера, на голові якого все ще була сіточка для волосся, а сам він озброївся дванадцятиватним автомобільним ліхтариком, Джонатан, на загальне здивування, не виглядав напівприсмерті зі страху. Навпаки, він виглядав як ніколи спокійним.

Лише англійці, запевняли вони одне одного, виводячи Джонатана з темного підземелля, здатні на такий самоконтроль.

4

Леонард Берр, колишній офіцер розвідки, вирішив завербувати Джонатана Пайна, колишнього солдата-спецпризна-ченця, щойно той представився командиру авіації Квейлу. Щоправда, реалізувати це вдалося лише після напружених тижнів суперечок і чвар усередині Вайтголлу[15], навіть попри ремствування, яке все голосніше долинало з Вашингтона, і постійне бажання Вайтголлу заслужити прихильність мінливих конгресменів.

Джонатанова частина операції спочатку називалася «Троян», а потім її швиденько перейменували на «П’явку», а все з однієї простої причини: деякі члени об’єднаної команди могли й не знати, що там Гомер писав про дерев’яного коня, але вони точно знали, що «Троян» — це дуже популярні американські презервативи. З «П’явкою» все було зрозуміло. Бо п’явка як присмокчеться, уже нізащо від неї не позбудешся.

Джонатан, і

Відгуки про книгу Нічний адміністратор - Джон Ле Карре (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: