Скандальна зрада - Марія Акулова
Розділ 7
Агата
У нашій старій квартирі мене дратує все до останньої дрібниці. Колись я любила її, адже саме з нею асоціюються найзворушливіші спогади про зародження наших із чоловіком почуттів, але тепер…
Нудить від стін, меблів, запаху…
А ще, як і в будь-якому житлі, яке провело без людей багато часу, тут все ламається.
Зараз, наприклад, я раз по раз тицяю на кнопку увімкнення електрочайника, а ця зараза не хоче працювати.
Психую. Тисну-тисну-тисну, але кнопка щоразу вистрибує. Врешті зриваю з місця, виливаю воду назад у раковину і зло викидаю у майже порожній контейнер для сміття.
Чайник не поміщається - я агресивно давлю. Закінчується тим, що ламаю ще й контейнер.
Ричу безсило, грюкаю дверцятами. Вони, звичайно ж, відлітають і б'ють мене по коліну.
Далі вже вию, відстрибуючи.
Опускаюся на холодну підлогу кухні, що стала для мене чужою, і жалібно поскулюю.
Крім цього безглуздого чайника, у мене ще купа побутових проблем, яких у моєму житті давним-давно не було. Я просто скаржилася Ігореві, він доручав комусь із підлеглих виправити неполадку або просив у своєї асистентки найняти людей. Тепер же я віч-на-віч з кожною з безглуздих проблем.
Кондиціонер у спальні не холодить, а просто дме повітрям. Якщо я все правильно зрозуміла зі статті з Гугла – десь у ньому протік фреон.
Інтернет ловить лише в коридорі та кількох точках вітальні. Це страшенно бісить.
Зламалася пральна машинка, що застоялася без роботи, і тепер мені або потрібна нова, або згадувати проведену в гуртожитку юність і прати руками. У кількох дизайнерських плафонах, що колись дико подобалися нам з Ігорем, перегоріли лампочки, і я фізично не можу їх зняти, щоб замінити.
Почуваюся не просто викинутим на узбіччя, але ще й ні на що не здатним мотлохом.
Хочеться оплакати свій статус гарненько, але натомість я встаю. Затягую пояс халата тугіше і підходжу до плити. Знаходжу серед старого посуду звичайний чайник і ставлю на плиту його.
Мене хитає на хвилях між бажанням плюнути на все і довести Ігорю, що я без нього можу, а ось він без мене не впорається, і ганебною готовністю знову йти і миритися за всяку ціну.
Іноді навіть зовсім дурні думки закрадаються: а може погодитися з усіма звинуваченнями і благати, щоб пробачив зрадницю, що оступилася? Але їх я відкидаю одразу ж. Це надто несправедливо. Я ні в чому не винна.
Дивлюся у вікно, чекаючи, коли закипить вода. Думаю, як завжди, все про те саме. Про Ігоря.
Він ще кохає мене, це безперечно. Хоче, але примудряється гальмувати. Злиться...
І я теж на нього злюся. Але життя без нього собі не уявляю. І річ, звичайно, не в побутових незручностях. З ними я б упоралася. Але кожна сварка вбиває мені настрій. А зараз ми в сварці вже...
Починаю рахувати дні, і мурашки по шкірі. Вперше так довго. Знову хочеться плакати.
Але натомість знімаю закипілу воду з вогню і заливаю нею заварку. Чай, звичайно ж, із заспокійливим ефектом, нехай я й не вірю, що він мені допоможе.
З гарячою чашкою рухаюся по квартирі до крісла, в якому можна спіймати вайфай. Піднімаю руку, коли конект відбувається – опускаю і заходжу до соцмережі. Новин про нас із чоловіком тут уже менше. Я трохи сподіваюся, що їхня відсутність допоможе Ігореві швидше охолонути. Хоча також спірно. Ех…
Мої вечори тепер однаково ніякі. І цей мав би вийти таким самим. На незручному кріслі. У задушливій квартирі. З видом на декоративну штукатурку на стінах, що давно перестала подобатися і за фактурою, і за кольором.
Але навіть цією «ідиллією» насолодитися мені не світить.
У чортового крісла підламується ніжка. Я чую тріск, а за секунду вже падаю. За відчуттями – ніби крізь землю, хоч за фактом – просто на підлогу. Але це настільки несподівано та прикро, що разом зі мною в голові падає планка.
Гарячий чай обпалює шкіру і просочує тканину тонкого халата разом із піжамкою. Чашка перетворюється на купу черепків, а я – на істеричку.
Якось встаю, обтрушуюсь. Дихаю глибоко і рвано, бо перелякалася. Окидаю поглядом кімнату і розумію, що все... Досить...
Нахиляюся, хапаю мобільний та набираю чоловіка.
Якщо він не візьме слухавку – набиратиму, доки не заблокує. І потім також. Бог його знає як, але не відступлюся.
Але, як не дивно, Ігор слухавку бере. Я чую шалено стомлене:
– Що знову, Агато? Вигадала щось нове, щоб не дати мені нормально працювати?
Щоб не розкричатись, довго й мовчки дихаю через ніс. Потім тільки шиплю:
– Це не квартира, а розвалюха, Ігорю!
Судячи з паузи, чоловік здивований. Не сміється відкрито. Теж мовчить. Потім прокашлюється.
– Колись ти вважала, що кращого місця на землі просто не існує, а тепер, як я розумію, інші запити…
– Та до чого тут запити! – Все ж таки не стримуюсь, тупаю ногою і скрикую. Мені здається, звучу переконливо, бо Ігор не перебиває. – Ти виселив мене у квартиру, просто непридатну для життя! Тут нічого не працює! Нічого! Майже все зламано, а що працює – через дупу!
