Скандальна зрада - Марія Акулова

— Хвилювалася, — дивлячись у вічі з проханням прислухатися. Ігор хмикає та приймає мій варіант:

— Не хвилювалася, у квартирі буде хтось із моєї охорони. Якщо надалі знову захочеш покататися на кріслі, обирай стійкіше.

— Я не каталася, — обурююся тихо, але, судячи з погляду Ігоря, він мені не дуже вірить. Ну що ж… Вже не вперше.

— Я поїхав, — Ігор обтрушує руки і робить крок убік. Я впевнена, що піде швидко, але не даю підійти до дивана та взяти телефон. Перехоплюю за руку, стискаю.

Він озирається, піднімає брову. Міг би висмикнути кисть, пирхнути, сказати грубість, але чекає. Я ж сором'язливо посміхаюся.

— Ти маєш на собі крісло перевірити, Серебрянський. Як розробник ти, звичайно, крутий, але звідки я можу бути впевненою, що і столяр теж нічого? — Він здивований. Брови підняті. Чекає на продовження. А я хвилююсь, як дівчинка. У наших стосунках ініціатором завжди був він. Я звикла. Важко перелаштуватися. — Повечеряєш зі мною?

Я дуже ризикую, звичайно, беручи злого на мене чоловіка слабо. Але хіба я маю вибір?

Та й, здається, моя маніпуляція працює. Губи Ігоря тремтять.

Мені здається, що на відміну від мене чоловік упіймав ностальгію місця.

Коли ми жили тут, часто влаштовували романтичні вечори при свічках. Закінчувалися вони завжди однаково пристрасно. Навіть шлунок скручує спазмом, варто згадати. Я ледве помітно гладжу зап'ястя чоловіка, він дозволяє. Момент такий тендітний, що я боюся дихати. Чаші терезів можуть від найменшого сумніву хитнутися не в той бік, але я вловлюю, що Ігор здався, навіть раніше, ніж чую:

— Добре. Повечеряю.