Скандальна зрада - Марія Акулова

Жінка чи то хоробриться, чи справді не боїться — пирхає. Мені приносять каву. Я витрачаю хвилинну паузу на те, щоб систематизувати думки.

Без імені я з кабінету не вийду.

— Агато, послухайте… Ви не за адресою прийшли. І даремно намагаєтеся звинуватити мене в роботі на замовлення. Вся справа в тому, що ваша родина досить публічна. Це ж не я тягла вас на всі ті благодійні та не дуже світські раути, в яких ви брали участь. Не я змусила вести більш ніж активне нічне життя, ділитися фотографіями з розкішних поїздок та хвалитися подарунками чоловіка. Звичайно, до вас виник інтерес. Звичайно, публічність має зворотний бік. І якщо ви не вважали за потрібне приховувати свої пригоди…

— Не робіть з мене дурепу. Кому, як не мені, знати, що на фото була не я… — Напевно, неможливо злитися сильніше, ніж я зараз. Стискаю пальцями вушко акуратної чашки з кавою так сильно, що фарфор навіть тріснути може. Але куди більше я хочу тріснути нахабну брехуху.

— Але виглядає так, ніби то були ви…

Вона ж робить лише гірше. Легковажно і ніби безсило розводить руками.

— У вас відберуть ліцензію, особисто ви втратите журналістське посвідчення. Я свого доб'юся, зрозуміло?

На мої погрози Марина реагує усмішкою. Мені здається я у погляді бачу, що у своєму «замовнику» вона впевнена більше, ніж у моїх можливостях.

— Ви можете спробувати, але швидше за все…

— Якщо у вашому виданні вийде хоча б ще один матеріал, у якому згадується моє ім'я чи ім'я чоловіка…

— То ви ще раз прийдете попити кави за наш рахунок, очевидно…

Її знущання змушує розлютитися.

Встаю з дивана, беру в руки недопиту каву і перевертаю її на диван.

Марина охає, а я отримую нехай незначну, але моральну компенсацію.

— Передайте своєму замовнику, що йому каву виллю на голову. І що бажаного він не досягне. Серебрянські всяким шавкам не по зубах.

Закінчивши свій безглуздий, як виявилося, візит полум'яною промовою, я голосно грюкаю дверима і виходжу спочатку з кабінету, а потім із будівлі.

Опинившись надворі, жадібно хапаю ротом повітря, відчуваючи легку нудоту. Це все безсонна ніч та відсутність сніданку. А ще нерви. Нескінченні нерви.

Свого інформатора коза, яка називає себе журналісткою, не здасть.

А мені стогнати хочеться від усвідомлення, що якби Ігор був на моєму боці — ми з'ясували б усе дуже швидко. Просто отримати доступ до її телефону, почитати листування, переглянути дзвінки…

Мій чоловік може все. Але є одна проблема: він не на моєму боці. Навіть розбиратися не хоче.