Барсику, де мій заєць? - Тіна Вітовт

Та що ти за лісник такий? Якщо мисливський будиночок півтора поверховий, обожнюю такі будиночки. В ширину він простягся суттєво, кімнат мабуть там багацько, це вже порахую, коли опинюся всередині.

До будинку прилаштований з одного боку гараж, доволі великий, мені вже нетерпиться побачити, що ж там стоїть. Який залізний кінь, а може і декілька, там легко помістяться.

З іншого боку немаленька тераса, так у половину будинку. Поділена тераса на дві половини, одна відкрита. Інша ж повністю заскленна, мабуть щоб у холод та дощ можна було там посидіти.

Так і представила себе тут зимою. Сиджу у великому плетеному кріслі, така тепло одягнена та закутана у теплий плед з чашкою гарячого шоколаду. П'ю неспішно та милуюся засніженим лісом. Ех, краса. І поряд мій Барсик, гріє в своїх обіймах.

Щось я геть замріялася. І про тепло не дарма. Мене від холоду аж підкидає. Ноги мокрі, при кожному кроці почавкують. Все прийшов кінець моїм, колись модним та брендовим кросівкам.

От нерозумне, про що переживаю? Про взуття, що зносилося у лісі, та тут і дивуватися не варто, з нами то екстремальними умовами.

Ще раз глянула на будинок, хай йому грець, мисливський. Ну що за вселенська несправедливість зі мною відбувається, чому не раніше?

- І чому, я його раніше не відшукала? - простогнала втомлено, - Жила б собі спокійно у будинку, а не трусилася в наметі.

- На ньому стоїть "відвід очей", могла проходити повз та непомічати, - пояснив причину моєї невдачі.

- Все до банальності просто, і до обурення несправедливо, - Барс глянув на мене нерозуміюче, чого питається скиглю, так і читалося в погляді, - Ну чому мене відразу не закинуло у цей будинок, а швирнуло під гору, як заблудле кошеня?

- Не погано тобі ще там жилося, могло бути і гірше.

- Це як же? - я аж зупинилася від його репліки.

- Представ собі на хвилину, щоб могло з тобою статися, якби ти потрапила у лігво вовків, або в берлогу до ведмедя?

- Бррр, - мене перетрусило від можливої страшної перспективи, - я навіть і не думала про такі страшні можливості. Все ж ти правий мені ще шалено пощастило, потрапити у ліс та ще й захищене від хижаків місце.

- Отож, не гніви духів лісу, вони про тебе весь цей час дбали, - то у лісника ще й такі думки блукають.

- Ти віриш у такі казки? - пирхнула від сміху, - Ніколи б не подумала так про тебе.

- А що тут смішного, - а який серйозний, мати рідна, - цілком дієва теорія нашого блукання по лісі. По іншому ми давно б вибралися з цієї пастки.

- Гаразд, хай буде по-твоєму, - сперечатися ще через духів лісу не вистачало, геть дах вже їде, ще й ручкою на прощання махає.

Ну нарешті зайшли в будинок. Впершу чергу зняла дощовика та промокле взуття. Хлющ, якби не була прикрита дощовиком промокла б наскрізь. Дрижаки тільки так ловила. Навіть особливо обстановку навколо не розглянула, настільки кепсько себе почуваю. Невже простуду вхопила, тільки цього щастя бракувало.

- Іди відігрійся у ванній, неможливо слухати стукіт твоїх зубів, - провів до вказаного місця зігріву.

- А ти? - прошепотіла та глянула йому в очі знизу вгору, настільки близько стояв біля мене, що хотілося обійняти.

- А я після тебе, - так само з придихом прошепотів, ніби тут хтось міг нас підслухати, - зараз чай заварю, іди ти мріяла про теплу ванну.

І стоїть далі дивиться, з місця не рухається. Чого чекає? Видивляється щось в моїх очах, важко дихаючи. Заглянула у його вири і пропала.

Я, як загіпнотизована, не відриваючи погляду від нього піднялася навшпиньки, та легенько поцілувала його. Рукою, що лежала у нього на грудях відчуваю шалений скач його серця, та і моє далеко не спокійне.

- Дякую, - прошепотіла в губи, не відхиляючись.

Тут би піти, доки не наробила дурниць, але ж ні, я знову провокую. Зробила ще один короткий цілунок.

Якщо вперше він тримав себе в руках, то цього разу у Барса ніби всі запобіжники згоріли. Затиснув мене в обіймах та поглибив поцілунок.

Це якийсь первісно дикий танець. Я затиснута ним у дверях, як мавпочка повисла на ньому. Обіймаючи як руками за плечі, так і ногами за талію. А він, як несамовитий голодний звір цілуває мене, просто таки пожираючи, та ще сильніше притискаючи до себе. Куди вже сильніше питається, а ні ще можна і впечатати в себе виявляється.

Ух, та нам обом дах знесло. І як тут зупинитися, якщо як тільки з'являється, якась розумна і не дуже, думка в голові так відразу і втікає, від емоцій які вирують між нами.