Пастка для бабія - Валентина Бродська

Аліночка зробивши свої справи, мовчки вийшла з мого кабінету. Цікаво, вона весь час користувалася цією кімнатою, поки її не зайняла я, чи робить все мені на зло? 

Якби там не було, але я вирішила це припинити. План намалювався згодом.

Я сиділа і зводила дані в таблицю, коли почула розмову на підвищених тонах. Кричав якийсь чоловік. Не довго думаючи, я вийшла в приймальню. Зрозуміла, що невдоволення високого худорлявого незнайомця в окулярах стосувалося секретарки.

Я під виглядом, що роблю каву, насторожила вушка.

— Запитую ще раз, ви віддали мою комерційну пропозицію генеральному? — добивався правди розлючений відвідувач.

Аліночка незворушно дивилася в свій смартфон, наче це і не до неї звертаються.

Чоловік не витримав і вихопив айфон з її рук.

— Ти, тупа курка, відповідай коли тебе запитують!

Я вирішила загубитися на диванчику приймальні. Було таке враження, що зараз гаджет Аліночки полетить в найближчу стіну.

—Ти! Козел! Віддай телефон, придурок! Про які папірці ти взагалі тут мені торочиш?

— Про ті, які ти не віднесла на розгляд генеральному! Я з ним мав щойно телефонну розмову і він не отримував моєї пропозиції! Через тебе, дурепо набита, я пролетів з премією!

Секретарка якимось чином примудрилася видерти з рук чоловіка айфон і сховати його до сумочки. Потім дістала стос паперів з полиці і зі всієї сили шваркнула ними об стіл.

— На! Шукай свої писульки! Треба завчасно приносити на підпис, а не припхався у день від'їзду Дениса. Я тобі що, поштовий голуб — нести твою макулатуру по першому велінню!?

Чоловік знайшов свої документи і погрозливо помахав ними перед носом у секретарки.

— Ти! Ти! Ти лахудра! Сидиш тут не знамо чого! Я так цього не залишу!

— Давай-давай, вали звідси, прийдеш, коли генеральний приїде! — глузливо промовила Аліночка, вперши руки в боки.

Чоловік аж побагровів від люті.

Я може втратила інстинкт самозбереження, але вирішила втрутися. Встала з дивану і підійшла до спірників.

— Шановний! Будь ласка, скажіть, як я можу до вас звертатися?! — запитала я зараз у звіра в людській подобі.

Чоловік повернувся і налитими кров'ю очима витріщився на мене. Руки його тряслися.

— А ти ще хто така? — гаркнув він.

Я витримала його погляд і спокійно промовила:

— Я, Софія Сергіївна, від недавна особиста помічниця Дениса Олеговича. Тож с ким маю можливість розмовляти?

Очевидно в чоловіка щось клацнуло в мізках і він трохи охолонув.

— Вибачте мою грубість, я Олексій Ігорович, провідний розробник програмного забезпечення.

“Подивіться-но, як моя нова посада діє на чергового хама!" — я подумки всміхнулася, а в голос чемно промовила:

— Вибачаю, приємно познайомитися. А тепер прошу зачекати тут. Можете зробити собі кави чи чаю! А ви Аліно, пройдіть до мого кабінету, спробуємо владнати це прикре непорозуміння!

Я взяла весь стос документів, яким кидалася секретарка і забрала комерційну пропозицію з рук у здивованого програміста.

Мабуть, якби падала Пізанська вежа, обличчя Аліночки не було б таке ошелешене. Навіть, якби та вежа падала на неї. Але треба віддати належне секретарці, вона мовчки пішла за мною. Як тільки я зачинила двері, Аліночка визвірилася:

— Під що це ти мене вирішила підрядити? Я для того навіженого і пальцем не поворухну!

Я підійшла до свого столу і почала переглядати документи. Чим більше вчитувалася, тим більше очі лізли на лоба.

— Аліно, це що таке? І ці папери просто так лежали на вашій полиці? — суворо запитала її.

Очевидно, моє питання та інтонація з якою воно було задане, оживило процес думки в голові красуні.

—А чому вони мають лежати не там? — ніяковіючи запитала вона у відповідь.

— А тому, що більшість з них комерційна таємниця! А тому, що вони мали бути вже в генерального на столі! Ви подивіться на дати! — розпалялась я. — І що? Ніхто більше не приходив до Вас з неулесливими епітетами?

Секретарка знизала плечима і пробіглася ппльчиками по документах.

— Та вони вже звикли. Я ж заношу на підпис... колись, а потім кому треба, той приходить і шукає своє.

— Ви в своєму розумі! Що означає "колись"?

Сказати, що я була в шоці, це нічого не сказати.

— Як вас ще не звільнили? — видихнула я.

Аліночка підібралася і випнула груди вперед, поправила ідеальну зачіску. Типу, сама бачиш, за яку красу мене тут тримають. Я тільки зітхнула.

— Якщо Олексій Ігорович пожаліється, піднімуть всі записи відіокамер з приймальні і не думаю, що ваша краса переважить вашу халатність.

У блондинки обличчям пронісся вир емоцій: здивування, збентеження, шок, страх, а потім недовіра.

— Які камери? Не може такого бути! Ти брешеш! — гикнувши, обурено промовила вона і завертіла головою.

— Брешуть собаки на місяць! Я вам потім покажу, де вони заховані.

— А тут? — перебила мене Аліночка.

— А тут я не знайшла. Ви не про те думаєте. Краще дзвоніть Олеговичу, щоб прийняв по вайберу комерційний звіт. І тут потрібно ще деякі документи відіслати.

Секретарка, округливши очі, прошепотіла:

— Я не можу, мене звільнять!

— Чому? Ви ж зустрічаєтеся?

Аліночка переступила з ноги на ногу і промимрила:

— Не так, щоб сильно, не так, щоб часто, ну ти розумієш…

Тут не було, що розуміти. Все ясно, як Божий день. Вона одна з тих, хто теж любить фантазувати. Я дістала з кишені смартфон.

— Давайте, диктуйте номер мобільного Дениса Олеговича, я сама спробую все владнати.

Блондинка зраділа і швиденько назвала цифри.

— Я можу йти? — з полегшенням поцікавилася вона.

Я згадала свого батька, як він спілкувався з підлеглими і, скопіювавши тон і його особливу манеру, відповіла секретарці:

— Так ви можете йти, але я хочу, щоб ви запам'ятала три прості речі. По-перше, мій кабінет — тільки мій і без стуку ви не входите! По-друге, на "ви" до мене і на ім'я по батькові. По-третє, у вас має бути скрізь ідеальний порядок. Документи на підпис подаєте негайно, а про ті, які потрібно повернути повідомляєте їхніх власників. Все ясно!