Пожежник - Джо Хілл

— Як там усе попереду виглядає? — запитала вона.

— Кепсько. Значні шматки дороги відсутні, а ще, десь за півмилі від нас, шлях перекриває величезне дерево. До того ж там і далі все димиться.

— Здуріти можна. Тому вогнищу... скільки? Вісім місяців? Дев’ять?

— Вогонь не згасне, поки буде чому горіти. Увесь той попіл — лише захисна ковдра для жарин, що ховаються під ним, — він скинув пожежну куртку і стояв у самій брудній майці. Надворі був полудень, повітря над асфальтовим покриттям мерехтіло. — Будемо їхати вперед, поки буде змога. Тоді покинемо машину й рушимо пішки.

На мить погляд Джона застиг на її животі.

— Я не стану нічого для тебе прикрашати. Буде спекотно, і може так статися, що шкутильгати нам ще багато днів.

Гарпер щосили намагалася відкинути вбік фантазії про прибуття на острів Марти Квінн уже тієї ночі — не уявляти ліжка, застеленого свіжими простирадлами, гарячого душу й запаху мила, — однак нічого не могла з собою вдіяти. Від думки, що шлях туди буде довшим і важчим, ніж вона сподівалася — ніж усі вони сподівалися — вона геть втрачала бадьорість духу. Однак, відчувши паростки власного роздратування, вона миттю вирішила відсунути їх подалі. Вони вже були в дорозі, їм вдалося полишити Нью-Гемпшир. На один день і цього достатньо.

— Що? — запитала вона. — Гадаєш, я перша вагітна жінка, якій доведеться трохи походити? Ось. Скуштуй персика. Буде чим зайняти рота, він у тебе не лише для грізних промов та похмурих прогнозів. Тобі хтось казав, що ти збіса сексі, допоки рота не розтулиш? Тоді ти перетворюєшся на колосального засранця.

Джон розтулив рота перед пластиковою ложкою з персиком. Одразу за ложкою слідував цілунок, що смакував патокою. Коли Гарпер відірвалася від нього, Пожежник усміхався. Нік, Рене та Еллі заплескали в долоні, вишикувавшись рядочком позаду них. Гарпер показала їм середнього пальця і поцілувала Джона ще раз.

15

Джон з Еллі прикріпили ланцюг до зчіпного пристрою спереду пожежної машини і протягнули інший його кінець до фури. Поки вони чіпляли гак до ваговоза, Гарпер встигла зазирнути в довгий контейнер «Волмарту». Всередині смерділо горілим металом і горілим волоссям, а біля задньої стінки стояла купа дерев’яних піддонів. Один з них Гарпер витягнула, сподіваючись поламати на шматки і згодувати цеберку з жаринами.

Рене піднесла їй лом та сокиру. Гарпер сперла піддон на знебарвлену вогнем огорожу і взялася по ньому бити. Урізнобіч полетіли соснові скалки.

Рене мружилася у яскравому полуденному світлі, позираючи на приварене до кабіни ззаду відро.

— Я все хотіла запитати... — почала вона.

— Мабуть, краще не варто.

— Гаразд.

Гарпер віднесла оберемок потрощеної деревини до вантажівки, вилізла на підніжку й зазирнула у відерце. Жарини пульсували. Гарпер почала згодовувати дерев’яні уламки у вогонь, один по одному. Пірнаючи всередину, кожен патичок спалахував білим полум’ям. Гарпер кинула чотири чи п’ять паличок, тоді спинилася, тримаючи ще одну в руках і міркуючи, куди її краще прилаштувати.

Раптом спотворена смуга червоного полум’я, у формі дитячої ручки, потягнулася догори й висмикнула деревинку в Гарпер з руки. Скрикнувши, жінка впустила паличку й зістрибнула з підніжки на землю. Ноги в неї підгиналися, мов ватяні. Рене поклала руку їй на плече, помагаючи врівноважитися.

— Про язики полум’я я чула, — м’яко промовила жінка. — Але не про руки.

Гарпер похитала головою. Мову їй геть відібрало.

Пожежник розчахнув дверцята кабіни й перемкнув машину на задній хід. Ляснув, туго напинаючись, буксирний ланцюг. Шини пожежної вантажівки закрутилися, задиміли, а тоді поволі потягнули фуру з контейнером убік, під акомпанемент скреготу металу.

Коли ваговіз було усунуто, Гарпер вперше змогла побачити дорогу, що тягнулася вперед. Менш ніж за двадцять футів від фури шматок шосе поглинув кратер завбільшки з компактне авто. Трохи далі був ще один кратер, цього разу на смузі обгону. За півмилі по шосе дорогу перетинало велетенське дерево, гігантська модрина, що якимось незбагненним чином кристалізувалася від вогню. Дерево мало такий вигляд, наче його виготовили з паленого цукру. Дорожнє полотно було довгим і прямим, над розм’яклим погнутим асфальтом мерехтіло марево.

— Відтепер рухатися будемо потроху, — промовив Пожежник.

Щодо цього він помилявся.

16

Джон скерував вантажівку в об’їзд великих потрощених ям на дорозі, під’їхав до поваленої модрини, а тоді зупинився знову. Гарпер та інші навіть не стали завдавати собі клопоту залазити до пожежної, натомість ідучи за нею пішки. Небо над ними хмарилося, наче ось-ось мало задощити, та тільки цього не станеться, і колір у хмар був неправильний. Забарвлені в оранжево-рожевий, вони наче були підсвічені заходом сонця, хоча надворі стояв полудень. У повітрі зависло статичне відчуття на кшталт того, що виникає напередодні грози. Від тиску барабанні перетинки у Гарпер неприємно пощипувало.

Пожежник причепив буксирувальний ланцюг до поваленого дерева і здав вантажівкою назад. Пролунав гучний тріск. Пожежник вигадливо вилаявся.

— Чула, що він сказав? Жодна жінка такого не зробить, — промовила Рене. — Це анатомічно неможливо.

Джон зістрибнув з кабіни. Ланцюг відірвав од дерева десятифутову гілку.

— Ланцюг треба довкола стовбура обв’язати, — порадила Еллі. — Або воно на шматки ламатиметься.

Поки Еллі з Пожежником в’язали трос навколо середини дерева, Нік сидів на задньому бампері вантажівки з Рене та Гарпер.

— Пограймо в гру, — запропонувала Рене. — Двадцять запитань. Хто хоче бути першим?

Гарпер перекладала. Нік відповідав жестами.

— Він хоче знати, чи це тварина, чи овоч, чи неживий предмет.

— Неживий. Начебто. Лишенько. Не дуже добре почали.

Так усе й тривало, з Гарпер у ролі перекладача-посередника.

— Це щось жовте? — запитала вона за нього.

— Так, але ще ніби як помаранчеве.

— Тепер він хоче знати, чи воно більше за авто.

— Так, набагато.

Нік метушливо змахував руками.

— Він каже, що це «вантажівка», — сказала Гарпер.

— Ні! — радісно вигукнула Рене.

Нік зістрибнув з бампера, розмахуючи на всі боки руками.

— Він каже, що це «велика жовта вантажівка», — сказала Гарпер.

— Ні! — повторила Рене, суплячись. — Скажи, що ні. Він дарма витрачає запитання.

На той момент Гарпер вже й собі злізла з заднього крила, знову позираючи на шосе.

— Нам треба йти, — мовила вона.

Але Нік уже помчав до переду авто. Гарпер підтюпцем подалася за ним, не перестаючи кричати; її голос підвищувався від зойку до чогось, що більше нагадувало вереск.

— Джоне! Нам треба йти! Нам треба йти! Прямо! ЗАРАЗ!

Джон стояв однією ногою на підніжці, до половини занурившись у кабіну, однією рукою тримаючись за кермо. Він визирнув, щоб