Пожежник - Джо Хілл

— Ти впевнена?

— Ну звісно ж. Гадаю, свого кота я впізнати можу.

— Але ж на ньому ані нашийника, ані жетона. Ти не можеш знати напевне.

Рене спалахнула рум’янцем.

— Він підійшов прямісінько до мене. Застрибнув на руки, — Джон мовчав, і вона провадила: — Чому це не може бути він? Я жила в цьому районі. Саме на цій вулиці, щоб ти знав. За милю звідси, південніше, але все-таки на цій вулиці.

— Кіт залишиться тут, — сказав він їй.

Рене розтулила рота, щоб заговорити, але затнулася і втупилася в Пожежника. Вираз нерозуміння на її обличчі поволі поступився місцем похмурому смиренню.

— Звісно, — відповіла вона. — Безглуздо думати... звісно, ти правий.

Рене потерлася носом об писок кота, а тоді ніжно поставила його на землю.

— Ні! — скрикнула Еллі. — Що ти робиш? Ми можемо його взяти.

— Атож. Я повезу його з собою, — промовила Гарпер.

Вона згадала вираз, що промайнув на обличчі Рене, коли жінка побачила свого кота.

То було щось більше, ніж задоволення, — то був спалах шоку. Гарпер подумала, що десь глибоко в душі Рене вже здалася, перестала вірити в щастя — лишила мрії про нього разом з тілом Ґілберта у склепі. Тож раптова можливість відчути радість ошелешила її. Нік теж уже зістрибнув з вантажівки і припав навколішки, здійнявши пилюку, повільно підповзаючи з зосередженим, майже зачарованим виразом. Кіт вигнувся в Рене між ніг, сторожко споглядаючи за хлопцем нефритовими очима-намистинками.

— А якщо вони почнуть обшукувати задні шафки і знайдуть його? — запитав Пожежник.

— Подумають, що кіт сховався у вантажівці. Порегочуть собі.

— Ні. Вони почнуть скрізь нишпорити, ось що вони зроблять.

— Проголосуймо, — запропонувала Гарпер.

— Ніяких сраних, бляха, голосувань! Це небезпечно. Кіт залишиться.

— Містере Руквуд, — почала Гарпер, — я вже по саме горло сита людьми, які вирішили, що мають ексклюзивне право вирішувати, що безпечно, а що ні. Я спробувала шлюб — і п’ять років вислуховувала, що речі, які роблять мене щасливою, насправді мені лише шкодять. Я спробувала релігію — перестрашену церкву святого підспівування, храм Блискоту — і отримала приблизно те ж саме. Тож у нас тепер демократія, і ми проголосуємо. Не хнюпся, в тебе голос теж є.

— Потрійні овації виборчому процесу! — скрикнула Еллі.

Пожежник кинув розлючений погляд на неї та її брата.

— Більшість суспільств визнають, що діти не достатньо поінформовані, щоб брати участь у публічних дебатах.

— Більшість дітей не рятували твою кістляву невдячну сраку від публічного закидування камінням. Голосуймо. Усі ми. І я голосую за кота, — промовила Гарпер.

— Я голосую за майбутнє без котів, — сказав Джон, а тоді тицьнув пальцем у Рене. — Як і вона. Бо, на відміну від тебе, Рене Ґілмонтон розсудлива й обачна жінка. Правда ж, Рене?

Рене витерла мокру щоку рукою.

— Він правий. Як щось станеться з дітьми через те, що ми потягли з собою кота, я цього не витримаю. Це непомірний ризик. Та й до того ж... цілком може бути, що це все ж таки не мій кіт.

— Ти брешеш, Рене, я бачу тебе наскрізь, — промовила Гарпер. Вона повернула голову і зиркнула на двох дітлахів з виразом праведної люті. — Ваші голоси?

— Я за кота, — озвалася Еллі.

Нік здійняв великого пальця вгору.

— Ви з Джоном у меншості! — скрикнула Гарпер. — Містер Трюфель поїде з нами!

— Гарпер, — здригнулася Рене. — Ні. Справді. Ти не... ми не можемо...

— Ми можемо, — відказала Гарпер. — І будемо. Це, курва, демократія. Звикайте до неї.

Містер Трюфель вигнув спину, тулячись до щиколотки Рене, а тоді зиркнув на Гарпер так, наче іншого результату й не очікував.

11

Гарпер витягнулась у темряві поряд з Рене та котом, який примостився поміж жінками. Вони сховалися за трьома рядами вогнегасників, а Еллі з Ніком причаїлися під витками шлангу в іншому відсіку. В обличчя Гарпер лізла шерсть містера Трюфеля, тож із кожним вдихом вона вбирала крихту таємного життя кота за останні десять місяців: цвіль, пилюку, цвинтарний ґрунт, запах підвалів та високої трави, пляжу та дренажної труби, смітників та кульбаб.

Вантажівка дзижчала й пихкала. Наскільки Гарпер могла зрозуміти, зараз вони були на Саут-стрит, судячи з повільного просування та безперервної хитанини. На Саут-стрит було повно поворотів. Ось вони наскочили на вибоїну, і зуби в Гарпер цокнули.

— Подумати тільки, колись дорога до Мачіаза забирала п’ять годин. Скільки, думаєш, тепер піде? — тихенько запитала Рене.

— Ми не знаємо в якому стані магістраль. Пожежі минулої осені вирували від Бузбей-Гарбор до кордону. Тисячі й тисячі акрів землі. Хтозна, чи вдасться проїхати нею увесь шлях. Якщо доведеться якусь частину чи й усю дорогу йти пішки, то часу може піти... ну, чимало.

Муркіт містера Трюфеля луною розходився у тісному деревяному відсіку, — ритмічне деренчання, яке навіювало Гарп думки про музику з блюґрас-гурту, що лабає на пральній дошці[175].

— Та якщо дорога розчищена, то цілком можемо потрапити на острів вже сьогодні ввечері.

— Ми не знаємо, скільки часу доведеться вовтузитися по прибутті. Чи як часто вони висилають човни.

— Хіба ж не чудово було би врешті прийняти гарячий душ?

— Це вже тобі дурощі до голови полізли. Зараз ще почнеш марити нормальною їжею, яка береться не з бляшанки.

— Ти з ним вже переспала? — запитала зненацька Рене.

Вантажівка перемкнула передачу й почала прискорюватися. Вони полишили Саут-стрит і виїхали на Мідл-роуд. Асфальт під колесами тепер був новіший, Гарпер відчувала це за плавним рухом авто.

— Ні, — відповіла вона. — Тобто... ми були разом у ліжку, але далі обіймів діло не пішло. Його ребра. Пошкоджена рука.

Як пояснити присутність іншої жінки, котра ніколи не покидала кімнати, живучи у полум’ї, вона не знала.

— Та й я тут останнім часом трохи вагітна.

— Думаю, ви все надолужите, коли опинитеся на острові. — Вантажівка затряслася й загуркотіла. — Якби тільки нам з Ґілом випала нагода. Хотіла б я, що все було інакше... однак Мацц постійно спостерігав за нами, ніколи не лишав наодинці в кімнаті. Я знаю, що далеко не красуня. Тобто я товста, і мені майже п’ятдесят. Але він пробув у в’язниці дуже довго, і...

— Рене, ти напрочуд трахабельна, — промовила Гарпер. — Ти б його світ догори дриґом перевернула.

Рене затулила рота рукою, здригаючись від ледь стримуваного сміху.

Вогнегасники цокали й дзенькотіли, гупаючи одне об одного.

Коли Рене врешті опанувала себе, то запитала:

— Але ви ж цілувалися, правда? І слово на літеру «л» одне одному казали?

— Так.

— Добре. Ґіл ніколи не казав мені цього, тож і я не стала. Не хотіла робити так, щоб він почувався зобов’язаним до чогось. А от тепер