Пожежник - Джо Хілл

Гарпер обома руками взяла Містера Трюфеля. Він тихенько нявкнув. Дівчина поволі рушила до вантажівки, а тоді заклякла, витріщившись на порожню будку.

Прилаштована до піддашшя, на неї дивилася відеокамера. Вона бачила себе в дещо розмитому зображенні на блакитному екрані всередині будки.

Жінка досі задивлялася на монітор камери стеження, коли перед нею виринув один з охоронців, ставши між Гарпер і запиленою будкою. Він був практично дитиною, з коротко стриженим волоссям, рудим, як морква, і з гвинтівкою «М-16» через плече. Гарпер дивилася йому прямо в спину. Якби він озирнувся і зиркнув на будку, то зустрівся б з нею поглядом — побачив би її на моніторі. Але натомість вартовий спрямував погляд до переду вантажівки, і вказав на будку великим пальцем.

— Я знаю кількох людей у відділі громадських робіт, — промовив юнак. — У них там є повний список усіх схвалених автівок, і завжди є хтось у офісі — Алвін Віппл, чи, може, Джейкоб Ґрейсон. Скажуть нам, що робити.

Гарпер заштовхнула містера Трюфеля у відсік. Обережно підняла ногу, витягуючи її якомога вище, і залізла у машину.

— Слушна думка! Так і зроби, — вигукнув до нього Пожежник. — Ні, стривай... бляха, повернись-но сюди. Тобі ж планшетка треба, щоб правильні номери назвати.

Гарпер визирнула через досі прочинені дверцята відсіку, і побачила, як рудоволосий юнак підтюпцем повернувся до кабіни. За мить він уже зник з-перед очей.

Гарпер обережно зачинила дверцята.

Вона простягнула Трюфеля Рене і знову переставила вогнегасники, щоб як слід сховатися... марна трата зусиль, як виявилось, оскільки ніхто до них так і не зазирав, а за якусь мить вони уже рушили геть. Гарпер розпласталася у відсіку, і в лівій нозі нервово сіпнувся м’яз.

Містер Трюфель тихенько муркотів. Рене провела пальцями його загривком.

— Гарпер, хочеш, дещо тобі розповім? — стишено запитала жінка.

— Що? — спитала Гарпер.

— Я сумніваюся, що це мій кіт, — сказала Рене.

12

Пожежна машина здригнулася, від’їхавши на кілька футів назад, а тоді майже неохоче рвонула вперед. Металеві борозни в асфальті знову заспівали під шинами. Немов звіддаля, Гарпер почула дзеленькіт мідного дзвоника — то Пожежник калатав вартовим своє adios.

Вантажівка набрала швидкості, женучи на північ.

— Нам вдалося, — промовила Рене. Вона присіла, спершись на лікті. — Гадаю, ми в безпеці.

Гарпер не стала відповідати. Вона підвела голову й легенько гепнула нею об сталеву підлогу відсіку, переймаючись через камеру стеження.

— Що таке? — запитала Рене.

Гарпер похитала головою.

Якийсь час вантажівка їхала, не зупиняючись. Гарпер припускала, що Джон розігнався до шістдесяти чи сімдесяти, і тепер легко та швидко мчить дорогою. Їй подумалося, що за якийсь час здригання і хитання машини, разом з відчуттям невпинного руху, можуть заколисати її.

Втім, уже за десять хвилин Джон знизив передачу. Вантажівка поволі спинилася, гравій під колесами захрустів, під рамою загрюкали камінці.

Коли Пожежник відчинив дверцята відсіку, Гарпер сиділа навколішки.

— У нас проблеми, правда? — запитала вона.

— Ні, — у Джона була звичка: щоразу, коли брехав, він дивився прямісінько в очі. — Хотів запитати, чи не сядеш зі мною спереду.

Відчинився інший відсік, звідки вистромила голову Еллі, потираючи долонею наїжачене волосся світло-медового кольору, яке вже почало відростати.

— Ніка теж візьми. У нього ноги смердять.

— Що ж, гаразд, — кивнув Джон.

— Як на мене, то не варто було тут спинятися, — промовила Гарпер. — Ми заблизько до кордону.

— Треба було підживити відерко, — сказав Пожежник.

Усі вони повилазили, щоб трохи розім’ятися. Гарпер уперлася рукою в поперек, похрускуючи суглобами. Легкий бриз, здійнявши у повітря пилюку, здмухнув волосся їй з чола.

Зараз вони були північніше від Кейп-Неддіку, на території, що колись була природним заповідником. Утім, з одного боку дороги, у напрямку до Кейп-Неддіку, прилеглі землі досі ним залишалися. Важкі дуби, прекрасні та вкриті молодим зеленими листям, похитували гілками. У рудувато-коричневій траві дзижчали бджоли.

З іншого ж боку дороги перед ними простягався інопланетний ландшафт: обвуглені патики і зчорніла земля, всипана попелом. Випалені рештки дерев нагадували тіні, де-не-де розкидані на тлі блідавої кіптяви. За сотню футів від дороги стояла будівля з гофрованої сталі, стіни якої повгиналися під дією жару — її обриси були такі спотворені, що тепер вона радше нагадувала не справжній будиночок, а малюнок, зроблений п’ятирічним дитям. Неозора пустка простягалася в далечінь, і Гарпер їй кінця-краю не бачила.

— І це повсюди так? — запитала Рене, затуляючи рукою очі від сонця.

— У штаті Мейн? З того, що я чув, то ні. Далі на північ має бути ще гірше, — Джон озирнувся назад, на здоланий ними шлях. — Я гадки не маю, в якому стані дороги попереду. Пожежний загін, за який ми оце себе видаємо, мусив доїхати дев’яносто п’ятим шосе лише до Йорку, а тоді з’їхати на шосе штату і прямувати на північ. Ми ж тепер трохи далі за межами Йорку, в незнаних землях.

Гарпер зійшла за Джоном з дороги, у бік чагарнику. Пожежник нишпорив довкола, вишукуючи старе й сухе гілляччя дерев. Нік став біля смуги дерев, повернувшись до них спиною, щоб попісяти у кущі папороті.

— Вже скоро до них дійде, що пропустити нас було помилкою, — сказала Гарпер.

— Та байдуже. Коли вони усвідомлять, що напартачили, то, гадаю, триматимуть язика за зубами. Зрештою, керівництву буде простіше зробити приклад з них, ніж із нас. Бо ж їх ловити не доведеться. Ні, я думаю, ми буде...

— Мені здається, ти не зовсім мене зрозумів. На мосту дещо сталося. Ми ледь усе не просрали. Кіт вискочив. Я злякалася, що його помітять і вирішать ретельно обшукати вантажівку. Тож я вилізла, щоб забрати його, і там у будці була камера. Вони мають відео, на якому видно, що ти перевозив пасажирів без квитків.

— Якщо вони взагалі сядуть його переглядати, — відказав Джон. А тоді обернувся до неї і додав: — А я ж казав, що брати кота — помилка!

— Є взагалі ще якась фраза, яку ти любиш більше, ніж «А я ж казав»? — Саме так полюбляв казати Джейкоб. Гарпер зовсім не імпонувала ідея, що Джон міг бути бодай чимось подібний до Джейкоба. Від самої цієї думки їй відчайдушно кортіло щосили зацідити йому по пиці.

Пожежник, набравши в оберемок сушняку, розвернувся і попрямував крізь чагарник назад до дороги.

— Вони нікого по нас не пошлють, — врешті мовив Джон. — Нью-Гемпшир ізольовано — тепер це справжня поліцейська держава. Вони не можуть нікого за нами послати. Не дозволять собі ризикувати. Будь-хто з відісланих за нами може вирішити не повертатися, та й годі.