Пожежник - Джо Хілл

Увесь той час, поки Джон читав їй нотації, він дивився Гарпер у вічі — і саме тому вона знала, що він сам у це не вірить.

Пожежник виліз на підніжку і почав пхати гілля у задимлене цеберко. Він досі підживлював полум’я, коли Нік вийшов з-за сосон.

«Нащо у вантажівці відро, повне жарин?» — жестикулюючи, запитав Нік.

Гарпер довелося показувати йому все на пальцях:

«Це сувенір, частинка вогнища, яке він любив».

«Він на всю голову довбанутий, — промовив Нік. — Іноді я це забуваю».

«Думайте, що говорите, молодий чоловіче, бо я вам вимию руки з милом».

«Ха-ха-ха, — відказав Нік. — Дійшло. Як кумедно. Усі люблять жартики про глухих. Навіщо Бог зробив пердіж смердючим? Щоб глухі люди теж могли ним насолодитися».

Коли вони виїхали назад на шосе I-95, Пожежник висунувся з вікна і знову закалатав у дзвоник, сколихнувши мертву тишу.

13

Що далі на північ просувалися, то дужчим ставало відчуття, що десь за поворотом вони полишили Землю. Дюни сірого попелу вкривали дорогу, часом такі високі й розлогі — пухнасті острівці білявої золи — що мудрішим видавалося пригальмувати й об’їхати їх.

Довколишній краєвид був забарвлений у колір бетону. Обвуглені дерева тягнулися обабіч дороги, виблискуючи мертвим мінеральним відсвітом, під небом, що все дужче нагадувало палітру блякло-рожевих відтінків. Нічого не росло. Гарпер колись чула, що бур’ян і трава швидко оговтуються після пожежищ, та тільки ґрунт занесло спеченою золою, білястим багном, з-під якого не пробитися було ані паростку. Повівав бриз, намітаючи на лобове скло куряву. Пожежник увімкнув двірники, від яких на склі лишалися довгі сірі смуги.

Вони пробули в дорозі хвилин з двадцять, коли Гарпер побачила будинки, низку пересувних помешкань на пагорбі східніше від них. Від них практично нічого не лишилося. Самі лиш зчорнілі панцирі з вибитими вікнами та заваленими всередину дахами. Будиночки промигнули повз них, вервечкою покручених алюмінієвих коробок з-під взуття, покинутих просто неба.

На той час вони рухалися зі швидкістю двадцять миль: Пожежник вихляв між гірками попелу, періодично огинаючи повалені на дорогу дерева. Вони проминули струмок, чи радше заповнену сірим відстоєм канаву. Загиджений струмок ніс усілякий мотлох. Гарпер розгледіла шину; покривлений велосипед; щось схоже на роздуту свиню у джинсовому комбінезоні (над її набряклою, зогнилою плоттю роїлися мухи). А тоді вона побачила, що ніяка то не свиня, і вмить потягнулася затулити Нікові очі.

Вони звернули до Біддефорда. Містечко виглядало так, наче по ньому проводили обстріл. Серед обвалених цегляних стін височіли чорні димарі. Шерегою тягнулися обвуглені телефонні стовпи, що нагадували хрести, які вичікують жертвоприношень. Трохи далі здіймалася Медичний Центр Південного Мейну: купка будблоків обсидіанового кольору, зсередини яких ще й досі клубочився дим. Біддефорд перетворився на царство руїн.

«Як думаєш, більшість місцевих позабиралися звідси геть?» — жестами запитав у неї Нік.

«Так, — відказала Гарпер. — Більшість повтікали».

Руками обманювати було легше, це позбавляло потреби промовляти брехню вголос.

Вони лишили Біддерфорд позаду.

— Я думала, нам траплятимуться біженці, — зауважила Гарпер. — Чи патрулі.

— Припускаю, що далі на північ дим щільнішатиме, як і решта токсинів у повітрі. Це вже не кажучи про попіл. Повітря дуже швидко може стати геть отруйним. Щоправда, не для нас. Я так собі думаю, що драконяча луска потурбується про безпеку наших легень. А от для нормальних... — Джон мляво посміхнувся. — Людство, може, потихеньку й рухається до виходу, але нам поталанило належати до того, що прийде йому на зміну.

— Йой, — мляво сказала Гарп, розглядаючи пустку, що простягалася навколо. — Ти тільки глянь на наше щастячко. Покірні успадкують Землю. Хоча за те, що лишиться, конкуренція буде невисока.

Пожежник потягнувся до FM-програвача і став прокручувати статику: приглушені, ледь розбірливі голоси, хлоп’ячий хор, що бере високу ноту, яка луною розходиться в невидимому соборі, а тоді — крізь увесь шум — забубонів звук, гомінкий бас, і чоловік узявся жалітися, що його кохана намірилася утекти, утекти[176]. Сигнал був слабким, пробиваючись крізь тріскотняву перешкод, але Пожежник нахилився вперед, дослухаючись із вибалушеними очима, а тоді зиркнув на Гарпер.

Якусь мить жінка дивилася на нього, а тоді кивнула.

— Ти чуєш те саме, що і я, чи мені ввижається? — запитав Джон.

—  Я не спец, але звучить наче «The English Beat», — відповіла Гарпер. — Їдемо далі, містере Руквуд. Майбутнє чекає на нас. Рано чи пізно, а ми його таки дістанемося.

— Хто ж знав, що майбутнє звучатиме зовсім як минуле? — сказав він.

14

За кілька миль на північ від Біддерфорда Пожежник забрав ногу з педалі газу. Вантажівка потроху стишила хід.

— Насправді, — промовив він, — нам вдалося без пригод подолати сорок миль шляху, а це набагато більше, ніж я собі розраховував.

Подальшу дорогу на північ перекривала величезна вантажна фура. Як і все, що траплялося їм на очі за останню годину, авто виглядало так, наче десь поряд з ним впала бомба. Від кабіни лишився тільки обвуглений корпус. Контейнер на причепі весь потемнів від сажі, але крізь бруд Гарпер могла розгледіти напис «Волмарт».

Хтось повитирав бруд над логотипом компанії і лишив там послання з тьмяних червоних літер, виведених балончиком:

ПОРТЛЕНДУ КІНЕЦЬ

ДОРОГИ ДАЛІ НЕМА

ЗДОРОВІ? ЗВЕРНІТЬСЯ ДО ДІКА ГОКІНЗА

У ПРАУТС-НЕК

ПО ІНФІКОВАНИХ ВОГОНЬ БЕЗ ПОПЕРЕДЖЕННЯ

БОЖЕ ПРОСТИ НАС, БОЖЕ БЕРЕЖИ ВАС

Пожежник відчинив двері й ступив на підніжку.

— У мене є буксирувальний ланцюг. Може, вийде відтягти той ваговіз убік. Нам, щоб його об’їхати, багато місця не знадобиться. Якщо уже зупинилися, то можна й відро підживити.

Нік поплентався за Гарпер до заду вантажівки, подивитись, як там Еллі з Рене. Еллі саме допомагала Рене злізти через бампер. Жінка виглядала десь так само бадьоро, як довколишній ландшафт. Однією рукою вона притискала до грудей кота.

— Старенька, ти як, тримаєшся? — запитала Гарпер.

— Від мене ти нарікань не почуєш, — відповіла Рене.

— Без балди, — втрутилася Еллі. — Через виття того котиська взагалі хрін що почуєш.

— Наш маленький попутник вирішив, що кататися в задньому відсіку йому не до душі, — промовила Рене.

— Тоді може сидіти спереду, — запропонувала Гарпер. — А ти можеш сидіти з ним.

Рене виглядала стомленою та пошарпаною, але на цих словах усміхнулася.

— Ні за які гроші.

— Ззаду ви, міс Вілловз, не поїдете, — заперечила Еллі. — Варто нам буде наїхати на одну з тих глибоких вибоїн, як дитя порсне з тебе назовні. Реактивні пологи будуть.

Рене зблідла.

— Як чарівно.

— Хіба ні? Хто зголоднів? — запитала Еллі, потягнувшись в один з відсіків по торбу з продуктами.

Із