Пожежник - Джо Хілл

Гарпер, похитуючись, звелася на ноги й роззирнулася. З обсмаленого зморхлого трупа Джейкоба валив масний чорний дим. Вона рушила до заду потрощеної машини і стала перебирати брудні витки шлангу. Витягла протипожежну ковдру і вкрила нею Джейкобові голову й плечі, а тоді відступила, відмахуючись від диму, смердючого, ніби палене сміття.

Так, задкуючи, Гарпер налетіла на когось спиною. Їй на плече лягла заспокійлива рука Рене. Жінка все-таки спустилася насипом, щоб долучитися до них.

— Ти не бачила кота? — втомленим і приголомшеним голосом запитала Рене.

— Він... він не вижив, Рене, — відповіла Гарпер. — Його... викинуло, під час аварії. Вибач.

— Ох, — мовила Рене, зморгнувши. — А як...

— Джон. Живий. Але поранений. Потрібна допомога, треба витягти його з вантажівки.

— Так. Звісно, — погляд Рене перестрибнув на Еллі, Ніка та вогненну жінку. — Це... це ще що таке?

— Вона з Джоном, — пояснила Гарпер.

— Вона... — почала була Рене, тоді проковтнула слину, облизала губи і спробувала ще раз: — Вона...

Слова знову застрягли їй у горлі.

— Давня пасія, — відповіла Гарпер.

19

Рене вклинила лом у куток лобового скла і налягла — під тиском скло піддалося. Воно суцільним шматком гепнулося на дорожнє покриття, дзвінка ковдра з блакитного захисного скла, поцяткована незліченними тріщинами, яка дивом і досі трималася купи. Гарпер разом з Рене забралися до кабіни, ставши біля Джона, який звисав над ними, досі пристебнутий паском до сидіння. Крапля крові впала Гарпер на праве око, і на якусь мить увесь світ потонув у багрянці.

Вони вдвох докладали всіх зусиль, щоб спустити Джона на землю без зайвої шарпанини, але щойно його права нога доторкнулася до асфальту, очі Пожежника розплющилися і він пронизливо скрикнув. Тоді жінки відтягли його від потрощеної вантажівки. Рене відлучилася, шукаючи, що б підкласти Джону під голову, і повернулася з «Портативною мамою», з якої вийшла цілком пристойна подушка.

— Ох, — зойкнув він. — Ох, моя нога. Усе погано, так? Не можу глянути.

Гарпер обмацала руками стегно Джона, відчуваючи перелом стегнової кістки навіть крізь цупку гуму пожежних штанів. Вона сумнівалася, що кістка пробила шкіру, і була певна, що жодну артерію не ушкоджено. Інакше Джон би зараз не розпитував її про ногу, а лежав би непритомний від втрати крові, або й узагалі мертвий.

— З цим я впораюся. Доведеться вправити й накласти шину, а без знеболювальних це буде дуже боляче. — Гарпер обмацала Джону груди. Від одного доторку він зробив глибокий вдих, заплющив очі й відкинув голову назад на саквояж. — Мене більше турбують ребра. Вони знову зламані. Я пориюся, гляну, чим би зафіксувати ногу.

Вона відчула спиною приплив тепла, відразу здогадавшись, хто стоїть позаду.

— Тут дехто складе тобі компанію, поки я метушитимусь.

Гарпер цьомкнула його в щоку, підвелася й відступила вбік.

Сара стала, палаючи, над ним. Вона припала на одне коліно й зазирнула йому в обличчя. Гарпер здалося, вона всміхається. Сказати напевне було важко, позаяк обличчя жінки було зіткане з язиків вогню. Коли Сара щойно зринула, вона була схожа на саван білосніжного полум’я, а в самісінькому серці її постаті палало сліпуче сяйво. Однак тепер панівною барвою став тьмяний багрянець, а силует Сари зіщулився до фігурки дитини: тепер вона була не більша за Ніка.

— Ох, Сара. Лишенько, поглянь, що з тобою стало, — забідкався Джон. — Тримайся. Ми назбираємо хмизу. Ми тебе підживимо.

Пожежник підвів долоні, силкуючись повторити сказане жестами.

Жінка захитала головою. Тепер Гарпер була певна, що вона всміхається. Діва з вогню підвела підборіддя; легенький вітерець колисав залишки її волосся. Здавалося, вона поглядає на Гарпер — поглядає мрійливо, з тим самим виразом, що й сама Гарпер часом мала, вдивляючись у мерехтливе полум’я. Врешті Гарпер здалося, що Сара їй підморгнула.

Вона згасла раптово, за якусь мить. Діва з вогню зблиснула, перетворившись на дрібний дощик тріскотливих жарин. Тисячі смарагдових іскор закружляли в денному світлі. Гарпер підвела руку, затуляючи очі, й відчула, як її жалять іскрини — м’яко й лагідно — росою вкриваючи все тіло: оголені руки, чоло, шию, щоки. Вона здригнулася, та за якусь мить легеньке поколювання вщухло. Гарпер витерла щоку, і на долоні лишилися мазки попелу.

Вона розтерла його між великим та вказівним пальцями, спостерігаючи, як блідавий порох відлітає за подувом вітру, згадуючи, що колись казали на похоронах: попіл до попелу. Здається, так. А далі було щось про неминучість воскресіння.

20

В очах у Джона стояв переляк, обличчя вкривали піт і кіптява. Штанів на ньому не було. Праве стегно було чорним й роздутим, удвічі товщим за ліве. Пухкенькі долоні Рене обхопили ногу нижче перелому, а Гарпер взялася вище.

— Ти готовий? — запитала Гарпер.

Джон рвучкот й налякано кивнув.

— Давайте вже кінчати з вашою середньовічною медициною.

Еллі стояла за тридцять футів від них, та коли Пожежник закричав, вона повернулася до них спиною й затулила вуха долонями. Зі скреготом зламана кістка стала на місце. Гарпер той звук нагадав шкрябання каменюкою об шкільну дошку.

21

Виготовити полоз, обклавши шматок пожежної драбини ковдрами, вигадала Еллі. Гуртом вони припнули до нього Джона, затягнувши йому гомілки й таз канатами. Ще одним канатом обв’язали чоло. То були єдині місця, де мотузки можна було затягнути, не зачепивши поламаних кісток.

На той момент він був уже непритомний, проте досі неспокійний — важко сапав та силкувався захитати головою. Гарпер подумалося, що виглядає він напрочуд старим: запалі щоки й скроні, насуплені брови. А ще на обличчі в нього був дивний вираз, схвильований і пришелепкуватий, від якого в неї защеміло у серці.

Рене десь було поділася, але потім повернулася з дорожньою мапою Нової Англії, яку відшукала в бардачку Джейкобового «фрейтлайнера». Якийсь час Гарпер просиділа з розкладеною на колінах картою, а тоді озвучила всім, що до Мачіаза ще двісті миль.

— Якщо візьмемо темп у двадцять миль на день, — сказала вона, — то дістанемося туди трохи більш ніж за тиждень.

Гарпер чекала, поки хтось перепитає, чи вона, бува, не сказилася.

Натомість Еллі присіла, взяла саморобний полоз за край і підвелася. Голова Джона здійнялася у повітря, а тоді застигла на рівні спини дівчини. Обличчя Еллі перетворилося на похмуру, стоїчну маску.

— Тоді краще нам вирушати, — промовила Еллі. — Якщо підемо вже, то встигнемо пройти миль десять, поки не стемніє. Не бачу вагомих причин марнувати день. А ви?

Вона обвела їх поглядом, немов чекала від когось виклику. Однак не судилося.

— Десять днів на ногах, — міркувала вголос Рене.