Поцілунок по-дорослому - Анна Харламова
— Так. Але це не все. — Не зважаючи на Лізин подив, продовжувала я. — Він зізнався, що закоханий у мене. Я йому відповіла, що відчуваю теж саме.
— Хіба так буває?! На першому побаченні зізнатись у коханні! Це дивно. — Знизуючи плечима, продовжувала дивуватись Ліза.
— Це доречніше, ніж цілуватись на першому побаченні. — Фиркнула я.
Нашу розмову перервав дзвінок Лізиного телефону. Дзвонила її мама, і сказала щоб Ліза йшла додому. Лізі не треба було нічого переказувати, її маму так само добре було чути, як би вона знаходилась у кімнаті. Ліза і її мама говіркі й голосисті, немов два гучномовця. Проходячи повз їхній будинок, завжди знаєш чи є хтось вдома.
— Добре. Піду я. На добраніч, закохана моя подружко.
— Бувай Лізо. — Позіхаючи відповіла я. — Тільки не грюкай две ... — Але сказала я це вже запізно, бо грюкіт дверей обірвав кінець речення .
Ще з пів години я розповідала усе мамі та бабуні. Як зазвичай, бабуня хотіла почути в деталях, чим я обідала у кафе. Це була найглобальніша проблема для неї.
— Татові та дідусеві самі все розповісте. — Сказала я і засміялась, бо знала, що у нашій родині таємниць і недомовок немає.
Я ще довго думала про те, що відбулося. Про Марка. Про весь цей чудовий день, проведений з коханим. Згадувала його ніжну усмішку, його голос і його міцні обійми. Раптом, в чудові спогади нишком проникли думки про зверхню екс- подругу Марка. Але почавши налаштовуватись на позитивний лад, і переконавши себе, що у нього більше нема до неї почуттів, що він кохає тільки мене, я заспокоїлась.
Наступного дня до самого обіду, не випускаючи телефон з рук, я чекала на дзвінок Марка. Я їла, пила, сиділа і ходила з телефоном, доки мамі не набридло і вона у мене його не забрала. Вона сказала, що віддасть телефон тільки тоді коли він задзвонить. Доки телефон був, у прямому сенсі, поза зоною моєї досяжності, я знервувалась і не помітно для себе згризла ніготь на мізинчику. У мене було вдосталь часу пожалкувати про свій зіпсований манікюр. І щоб, хоча б якось згаяти повільний час чекання, я взялася накладати на нігті другий шар лаку.
— Думаю Маркові сподобається твій новий манікюр. — Сказала саркастично мама, проходячи повз мене.
— Дякую. Я знаю. — Подивившись на нігті сказала я. Потім підійшла позад мами та обійняла її. — Мамусю, мила, будь ласочка, дай телефон. — Відверто підлизуючись промуркотіла я.
— Коли задзвонить Марк. І крапка.
Аж раптом у кишені матусиного фартуху, пролунав довгоочікуваний дзвінок мого телефону. Заволавши щосили, я опустила руку до її кишені.
— Ось де ти рідненький весь час був! — я оглухла від власного крику.
Мама лишень похитала головою і вийшла з вітальні.
Подивившись у телефон, я незадоволено зітхнула.
— Алло. — Сказала я в’яло.
— Привіт мала.
— Привіт Ян.
— Що за тон? Ти не рада мене чути? — з другого боку слухавки почувся смішок.
— Звичайно що рада!
— У мене до тебе розмова, Софі. — Вже серйозніше заговорив він.
— Давно ти мене не називав Софі. Отже, це дійсно щось важливе. — Намагаючись відповісти так само серйозно, мені довелось придушити смішок. — І так, я тебе дуже уважно слухаю.
— Слухай Софі… У мене є...
Почувши, як він важко ковтає і мимрить, я його почала підганяти.
— Ти чого?! Давай скоріше розказуй!
— Добре, добре. Коротко кажучи, ти подобаєшся моєму другові. Він просить дати твій номер телефону, я сказав що спитаю тебе. Ну що можна? — запитав Ян і полегшено зітхнув. Потім додав: — Він дуже класний хлопець.
— Я в цьому впевнена. А давно він просив телефон?
— Пару днів назад.
— Зрозуміло.
— Що зрозуміло? — здивовано запитав Ян. — Тобі зрозуміло, а я тебе навпаки не розумію. Але це не важливо. У мене є план. Давай ти краще з Лізою, сьогодні прийдеш на майданчик о четвертій. І ви зможете ближче познайомитись. Ти не пожалкуєш Софі!
Я не втрималась і засміялась.
— Вже можеш не хвилюватись Яне. Він набрався хоробрості та й сам подзвонив.
— Як подзвонив? Я ж не давав йому твій номер.
— У тебе мабуть амнезія. — Засміялась я, аж закашлялась. — Марк мені сказав, що це ти йому допоміг з номером. І за це я тобі безмежно вдячна!
— Ти вже з Марком? Я маю на увазі…Нуу…То ви зустрічаєтесь, чи як?
— Гадаю, що так. Ні не гадаю, я впевнена. — З захватом сказала я. — Ми вчора з ним гуляли у парку. — Договорила я у тому ж дусі.
— Зрозуміло. — Сухо відповів він. — Я за вас радий. —В його голосі відчувалась якась дивна театральність, з нотками натягнутої радості.
До мене ні як не доходило, що ж таке коїться з Яном. Нічого не розумію…Сам задзвонив, сам запропонував і сам чомусь незадоволений. Дивно.
— Добре Софі, тоді бувай. До зустрічі.
— До зустрічі Яне. І дякую тобі.
Перед тим, як він поклав слухавку, він пробубонів щось на кшталт: «будь ласка».
Поклавши телефон вже до своєї кишені, я трохи замислилась. Невже Ліза не розповіла Яну про нас з Марком. І чому сам Марк нічого не сказав Яну. У голові все сплуталось. Але радує хоча б те, що на Лізу все ж таки можна покластись і вона таки може іноді тримати язика за зубами.
Тільки я згадала про Лізу, як вона задзвонила, «Про вовка промовка» подумала я, беручі телефон.
