Поцілунок по-дорослому - Анна Харламова
Ліза перевела свій погляд з мене на те місце, куди я щойно вказала.
— Марк?! — вона встала зі свого місця. — Що він тут робить з тою вертихвісткою з майданчика?
— Зрозуміло, що! Він з нею на побачені. — Захлинаючись від палючих сліз, відповіла я. — Як же він так може?! Це ж так підло!
— Я зараз покажу йому де раки зимують!
Ліза зробила крок вперед, і збиралась піти далі, але я її зупинила.
— Ні! Лізо, я благаю тебе не іди, не треба. Я не хочу, щоб він знав, що ми тут.
— Чого ти мене зупиняєш?! Йому це так не повинно з рук зійти! Він думає, що за тебе немає кому заступитись?! — Ліза від злості, почервоніла, як стиглий помідор.
— Ліза, заспокойся! Не кричи, нас можуть почути! Ой, ну що ж це коїться! Нас вже почули. — Зітхаючи й витираючи сльози рукавом, промовила я.
З другого кінця залу до нас біг схвильований офіціант.
— Вам чимось допомогти? — запитав він, підійшовши до нашого столика.
— Так. Принесіть чисту ложку, бо її впала на підлогу. — Сідаючи на місце, Ліза говорила дуже швидко і знервовано.
— Вам щось не сподобалось? — занепокоївся хлопець.
— Так. От той вид на вулицю. Ті двоє мені не подобаються. — Ліза кинула невдоволений погляд в бік Марка і його пасії.
Бідолаха офіціант не знав, що коїться. Ліза стала зовсім непривітною. Я взагалі забула про морозиво і про ложку, яка досі лежала на підлозі. Я миттю підняла її та віддала хлопцю. Моє морозиво повністю розтало, точнісінько так само, як кохання Марка.
— Це ваш хлопець? — засмучено спитав офіціант, у Лізи.
— Ні! Ні! — поспішила його запевнити вона. — У мене немає хлопця. Я вільна. І до речі – у мене не має планів на сьогоднішній вечір. — Без усякого сорому підкреслила Ліза.
Він лише усміхнувся.
— Ще щось окрім ложки?
— Не треба ложки. Принесіть рахунок. — Тремтячим голосом попросила я.
— Звичайно. — Подивившись на мене, він жалісно усміхнувся і пішов по рахунок.
Я його розумію, не кожен раз побачиш істерику у кафе. Ще й сльози у два струмки.
— Він, що тупий?
— Не кажи так про Марка.
— Ну по-перше, я не про Марка, я про Маріо, який не розуміє натяків. А по-друге, Марк теж тупий. І не треба його захищати. Він цього не заслуговує. І взагалі, щоб моя воля – я б зараз підійшла до нього і добряче всипала б йому на горіхи. Але тебе не хочу хвилювати, мені тебе і так шкода. — Сказавши це, Ліза подивилась у бік Марка злючим поглядом.
— Я просто хочу звідси як найшвидше піти, от і все. Без галасу Лізо.
— Я зрозуміла Софі. Буде так, як скажеш.
— Дякую. — Тихо схлипуючи, сказала я.
— Але що ж мені робити з Маріо? — надувши губи, жалісно запитала Ліза.
— Я можу сама піти додому. А ти, якщо хочеш можеш залишитись тут і надалі зваблювати хлопця. — Я з усіх сил видавила з себе посмішку. — Але Лізо, коли я піду не нароби дурниць. Не підходь і не говори з Марком. Зрозуміла?! — останні слова я промовила дуже чітко.
— Ти вважаєш, що я кину тебе саму?! Ні я піду с тобою.
— Дякую. — Сказати ще щось у мене не вистачило сил, бо сльози з новою хвилею підступили до очей.
Офіціант приніс чек, дуже люб’язно поклавши його на стіл. Видно було, що бідолаха хотів щось сказати Лізі, але мужності йому не вистачало. Ліза крутилась на місці, і ніяк не могла дати собі ради. Я боялась, що вона, все ж таки щось бовкне офіціанту і я від сорому залізу під стіл. Але все пройшло спокійно. Ми розрахувались, подякували хлопцеві та попрощались.
Виходили з кафе ми дуже тихо, не говорячи а ні слова, щоб не привертати уваги. Я почала ховатись за парасолі, що були над столиками. Тягнучи Лізу за рукав, я показувала їй, щоб і вона пригнулась. Доки ми, як на секретному завдані долали всілякі перешкоди, переховуючись від Марка, позаду нас хтось кашлянув.
— Вибачте дівчата. — Завагався той самий офіціант, що нас обслуговував. — Можна вас на хвилинку. — Промовив він до Лізи.
— Так! Звичайно! — скрикнула вона.
— Лізо! Тихіше! Благаю! — говорила я тихо, ховаючись за парасолю.
— Добре, добре. — Почала вона шепотіти. — Я зараз Софі. Я на декілька секунд відійду. Добре? — схвильовано сказала вона.
— Не хвилюйся за мене, зі мною все буде добре. Іди, поговори з ним. — Шепотіла я Лізі на вухо. — Я тобі пізніше зателефоную.
— Хочеш, я піду з тобою? — вже майже ідучи до Маріо, спитала вона мене.
— Іди вже, хутчіш. — Підганяла я її.
— Дякую, дякую, дякую! — закричала вона, ідучи від мене.
Із за Лізиних криків на мене звернули увагу відвідувачі за столиком, біля якого я ховалась.
— Вибачте. — Перепросила я в них. І швидко перебігла до наступного столика.
Виглядаючи з під парасолі, я побачила, як Крістіна взяла Марка за руку. Він не дуже квапився звільнятись від її руки. Але вже через декілька секунд він обома руками поправляв свою зачіску. Не можу сказати, що від цього мені стало набагато легше, але все ж таки…
Людей за ближніми столами моя поведінка не дуже радувала. Мені прийшлось іти від кафе якомога швидше, щоб не скомпрометувати себе.
Ідучи додому, я не помічала нічого, ні людей, ні будинків, ні вулиць якими я йшла. Не існувало нічого, крім болю, що поглинав мене. В якусь мить я зрозуміла, що вже не іду, а біжу. Я бігла, що сили. Я хотіла сховатись від усіх і від усього.
— Хочу додому, додому, додому. — Повторювала я доки бігла.
Важко було, щось бачити навкруги. Заважали сльози і сонце, яке добряче світило в обличчя. Сконцентруватись я змогла лише тоді, коли перебігала дорогу, поміж швидких машин. Але після цього я знов поринула у густий туман, де не було видно а ні шпаринки.
Нарешті мій будинок.
Я дуже тихо зайшла в дім, і сіла у коридорі. Усі мої сили відібрав біг. Легені виснажені, але я все одно намагалась вхопити повітря, якого наче і не було. Нестерпний біль у грудях заважав, зробити хоча б найменший вдих. Уся моя кофтинка біля комірця геть промокла від неспинного потоку сліз.
Вчора, у цьому коридорі я сиділа і почувалась самою щасливою людиною на планеті. Вчора я була впевнена, що я потрібна Маркові, і що він кохає мене так само як я його. Моє місце знаходження не змінилось і навіть поза у якій я сиділа була така ж сама, як тоді. Але моє щастя змінилось на біль. І всі ці такі різні переживання, від однієї й тої ж самої людини.
Обхопивши руками ноги, я опустила голову сховавши лице між колін. Я не можу сказати напевно скільки я так просиділа, але точно знаю, що моє серце сто разів стискалось від болю, якого мені завдав Марк.
Мені треба було встати та піти до кімнати, щоб привести себе у порядок, і тільки потім зустрітись з родиною. Тільки-но я, здається, міцно встала на ноги, як знов обпершись об двері, зісковзнула до низу. Я раділа, що не дуже спричинила галас і ніхто до мене не вийшов, окрім Велетня. Він ніжно голубився об мої ноги, наче все розумів і жалів мене по-своєму. Я взяла його на руки, і разом з ним підвелась.
Я квапливо піднялась до своєї кімнати. Майже біля дверей я з вдаваним настроєм крикнула, що я вже в дома. З кімнати неподалік, я почула мамин голос.
— Ну що люба, добре погуляла?
— Так. — Продовжила я у тому ж дусі.
— А Марк подзвонив? — крикнувши знов спитала мама.
— Ні. — І тут я не витримала. Я істерично почала плакати, затуляючи однією рукою рота, щоб стримати крик, якій рвався назовні. А іншою не забувала тримати кота, який очманів від мого плачу.
Мама вилетіла з кімнати та подивилась на мене. На її обличчі читались подив і занепокоєння. Вона підбігла до мене, і почала заспокоювати та запитувати одночасно:
— Мила моя. Доню. Що сталось? Чого ти плачеш? Це із за Марка? — пригорнувши мене до себе, вона ніжно гладила мене по голівці. — Доню, скажи нарешті, що сталось?
Не в силах промовити ні слова, я лише дужче притиснулась до маминих грудей. В той час, як мені було добре в маминих обіймах, кіт не міг так само сказати. Ми добряче притиснули його. Велетень, почав викручуватись і нявкати. Усвідомивши, що улюбленець і досі у мене, ми з мамою вивільнили його з групових обіймів. Велетень, щодуху почав тікати. Ще ніколи не бачила, щоб він так швидко бігав.
