Поцілунок по-дорослому - Анна Харламова
— Що? — прийшовши до тями, запитала я.
— Ти вже вибрала? — перевівши свій погляд на офіціанта, Ліза продовжила. — Цей милий хлопець чекає на твоє замовлення. — Вона спокусливо посміхнулася йому.
— Мені, будь ласка холодної води, щоб привести мою подругу до свідомості.
Хлопець зніяковіло посміхнувся у відповідь, потім запитав.
— Ще що-небудь?
— Просте морозиво, без наповнювачів. — Віддаючи йому меню, сказала я.
Відходячи від нас, він ще кілька разів обернувся на Лізу. Але і вона не пасла задніх, відразу ж йому грайливо помахала.
— Ти бачила його ім'я, на бейджику? — запитала Ліза, ще раз озирнувшись на офіціанта.
— Ні. А що з ним не так? — запитуючи подивилась я на неї.
— Воно якесь не тутешнє. Його звуть Маріо. — З захопленням сказала вона.
— Гарне. І він гарненький. Навіть дуже.
— Так! — з тим же захопленням продовжила вона. Потім дістала з сумочки невелике люстерко, і почала поправляти макіяж.
— Ти і так гарна Ліза. У хлопця текла слинка до самої кухні. — Зазначила я.
— Але не достатньо, щоб він узяв мій номер телефону. — Малюючи губи блиском, зауважила вона.
У відповідь я лише зітхнула і похитала головою в нерозумінні.
— Все! Я готова! — сказала Ліза поправляючи пальцем блиск. — Ой! Ще ні! - Додала вона, розстібаючи два ґудзики на декольте.
Було цікаво спостерігати, як Ліза все це робить однією рукою, бо на іншій гіпс заважав.
— Ліза, Ліза, що мені з тобою робити.
— А, що? Я не хочу провести все літо одна.
— Зрозуміло. — Сказала я.
Поки Ліза чепурилася, я розглядала кафе. Стіни пофарбовані у яскраво блакитний колір, а на них намальовані різні тістечка і тортики. Зображення солодощів настільки реалістичні, що здається їх можна скуштувати. Кафе дуже велике і просторе, хоча столиків не багато. Вікна такі ж оригінальні, як і стіни. Вони всі різної форми: одне кругле, інше квадратне, є навіть вікно у формі серця. Куди не повернись – всюди вікна. Вони пропускають так багато світла, що від цього приміщення здається ще більшим. Приємне і тихе місце.
В усьому кафе сиділи тільки ми з Лізою і ще одна пара неподалік від нас. Вони ніжно тримались за руки, простягнувши їх через невеличкий столик. Хлопець іноді наближався до дівчини та щось шепотів їй на вушко, вона у відповідь мило посміхалась. Час від часу можна було почути їхнє приємне щебетання.
Я замріяно дивилась на них, думаючи як було б добре, щоб Марк був зараз тут, зі мною. Але хтозна, де він дівся, та що в даний момент робить.
Парочка звернула свою увагу на мене і від зніяковіння я миттю відвела погляд. Вони напевне подумали, що мені нема чим зайнятись, як тільки зиркати на них. Тепер вже я не могла повертатись у їхній бік, а Ліза була занадто зайнята, щоб спілкуватись зі мною.
Я з полегшенням зітхнула, коли до нас підійшов офіціант і нарешті обірвав набридливу тишу. Він приніс нам наше замовлення з посмішкою до самих вух. Ми ввічливо подякували, але він нікуди здається не поспішав іти. Дивлячись на Лізу, він у прямому сенсі застиг на місці. Хлопець зміг повернутись у наш світ, тільки коли Ліза йому посміхнулась. Досі, не відводячи погляду від моєї подружки, він нарешті заговорив.
— Якщо вам буде ще щось треба, покличте мене. Я миттю буду тут.
Я тихенько собі під носа повторила його слова: «Я миттю буду тут». Ніхто у цьому не сумнівається, Лізі лишень треба на нього глянути, як він буде тут-як-тут. Хихикнула, я так само тихо.
— Добре. Дякую. Неодмінно. — Сказала Ліза широко, посміхнувшись.
Після того, як вона це сказала, йому нічого було додати й бідолаха неохоче поплентався до другого столика.
— Як ти думаєш, йому дати мій номер телефону? — запитала мене зненацька Ліза.
— Ти, що! Авжеж ні! Нехай сам запитає.
Вона незадоволено хмикнула, схрестивши руки на грудях.
— Ще чого! Хлопці такі боязкі. Поки він наважиться – я постарію.
— Чого ти репетуєш?! І взагалі, як що ти вже все вирішила, то чому запитуєш мене?!
Лізі вже було байдуже до мене. Вона почала прицмокувати морозивом, не зважаючи на мене, а на мої слова тим паче. А ще до всього, вона знову продовжила переглядатись з офіціантом. Я себе відчула третьою зайвою.
Мені нічого не залишалось робити, як тихенько їсти своє морозиво і дивитись у вікно навпроти нас. За столиками на вулиці було набагато більше людей, ніж у середині кафе. За короткий час моїх спостережень відвідувачів стало вдвічі більше. Зостався лише один вільний столик, який чекав на своїх невідомих клієнтів. Мені було цікаво, хто ж займе це єдине вільне місце. Можливо якась парочка, яка хоче побути удвох, або батьки з дитиною, які прийшли на морозиво. А може весела компанія друзів, чи похила любляча пара, якій ніколи не набридає бути разом. Тому я терпляче сиділа і чекала, на когось, хто був би схожий на один з образів моєї уяви.
Нарешті я побачила, що комусь, все ж таки пригляділось вільне місце. Але я змогла розгледіти лише, що це дівчина і хлопець. І то – тільки по ногах, бо доки пара не всядеться, я не зможу їх повністю побачити. Вікно було розташовано так низько, що людей було видно повністю, тільки коли вони сиділи. Так що мені виднілись тільки гарні босоніжки та фірмові кросівки. Ось-ось, і я б їх побачила, але мене відволікла Ліза.
— Слухай Софі, а якщо я напишу йому свій номер на серветці, він його побачить?
— Лізо, ти з’їхала з глузду!
— Ти така зануда. Ну тебе. Навіщо я тебе взагалі запитую.
На це я їй нічого не відповіла, просто повернулась до свого цікавого заняття. Столик за яким я спостерігала, був вже зайнятий.
Те що я побачила, змусило моє серце стиснутись від болю. Я відчула як по щоках струмками полились сльози. Руки почали тремтіти, а ложечка, яку я здавалось міцно тримала, впала додолу.
Ліза спантеличено втупилась на мене.
— Що сталось, Софіє? Подружко ти чого? Ти чого плачеш? Це ти із за мене? Вибач мене, що я на тебе нагримала. — Ліза перелякано дивилась на мене.
— Це не ти. Не у тобі справа. — Я показала пальцем на вікно.
