Заміж у покарання - Марія Акулова

– Гей, дівчино… Ви нам скажіть, вас більше прокурори цікавлять чи наші зеки?

Слідом за дурнуватим, абсолютно недоречним питанням я чую сміх. Розумію, що сміються з мене, і немає в цьому нічого приємного.

Хочу проігнорувати, але вирішую, що прокурори мене все ж таки трохи цікавлять. Розвертаюсь. Бачу, що чоловіки здивовані.

Я чекаю їхнього наближення, витримуючи оцінюючі погляди. Може знову вигадую, але мені здається, що у працівників цієї структури вони особливі. Вони дають мені оцінку відразу за декількома шкалами: за зовнішність як дівчині і заразом як криміногенному елементу.

На останніх кроках сповільнюються. Один посміхається, а я переживаю приплив внутрішньої огиди. Наче я зовсім ідіотка і не розумію, що в цей момент роздягає мене очима.

Другий зацікавлений значно менше. І я йому за це вдячна.

– То що, прокурори чи зеки? — Перший повторює свій недоречний жарт, схиляючи голову. Я вдаю, що не почула, звертаюся до другого:

– Здрастуйте, вибачте, що турбую, але ви мені не допоможете? Я шукаю Бекіра Джемілєва. Він у вас стажується. У Айдара Салманова.

– Навіщо шукаєте? Стажери змінюються, прокурори залишаються…

Перший не вгамовується. А я, протестуючи, здригаю підборіддя і уважніше дивлюся на другого.

Бачу, що він теж посміюється очима, але швидше за все порівну: і над моїм збентеженням, і над тим, як ігнорую його товариша.

– Навіщо вам, дівчино? Тут режимний об'єкт, поруч із ним не треба годинами кроки нагулювати.

Другий хмуриться, відповідаючи на запитання запитанням. Я злюся і лякаюся. Начебто розумію, що ніхто мене в СІЗО не відвезе за звичайну прогулянку, але й міською божевільною бути не хочеться.

Знов злюся на Салманова. Це напевно він так навантажив Бекіра, що той навіть голову підняти не може. А практика ж безкоштовна. От вам і повний чеснот експлуататор… 

— Красуне, хочеш я тебе всередину проведу? Пошукаєш свого татарчика на побігеньках. Дай телефон, домовимося...

На це не відреагувати вже не можу. Стріляю поглядом у першого провокатора. Хочу ляпнути щось гостре. Він заслуговує.

По-перше, не бачити йому мого телефона. По-друге… Не треба чіпати мого брата. По-третє, я й без нього знаю, що красуня. Мені тато повторював це у дитинстві достатню кількість разів.

Але нахамити співробітникам прокуратури я не встигаю. Напевно, й добре.

Чую, що ззаду на парковку заїжджає машина. Хлопають двері. Це міг би бути Бекір – на День народження батько подарував йому машину, але я не озираюсь. А ось чоловіки дивляться над моїми плечима.

Мені здається, навіть стають більш рівно. Лиця – серйозніші.

Я чую кроки, інтуїція підказує, кому вони належать, але обернутися боюся.

Людина, що наближається зі спини, теж уповільнюється. Набійки чоловічих каблуків стукають по плитці чітко.

А мені приємно спостерігати за тим, як змінюється вираз на обличчі неприємного мені чоловіка. З іронічно-зверхнього він стає покірно-підлеглим.

– Доброго дня, Айдаре Муратовичу. – Привітання летить мені за спину.

– Добрий… – Я сильніше стискаю пальцями шкіру плечей. По ній – новий табун мурашок. І це не від холоду.

Вдавати захоплення відсутньою розмовою немає сенсу. Я повертаю голову. Зустрічаюся очима із Салмановим.

Він знову у костюмі. У нього дуже акуратно оформлена коротка борідка. Ідеально випрасована біла сорочка. Очі зелені.

Він дивиться на мене.

— Вітаю. – І вітається першим.

— Вітаю. Я шукаю Бекіра…

Звучить так, ніби виправдовуюсь. Вираз на обличчі Салманова не змінюється. Ніздрі лоскоче сильний запах чоловічого парфуму. Мій батько та брат користуються іншим – більш класичним. А цей доводиться вдихнути кілька разів, щоб розкуштувати.

— Він поїхав понятим. Бере участь у слідчій дії.

– Ого…

Ляпаю і одразу ж злюся на себе. Даремно, Айко. Даремно ти це.

Бачу, як у погляді Салманова через щільну зелень серйозності пробивається промінчик смішинок. Веселю вас, так?

– Давно чекаєш?

Прикушую язик і киваю. Прокурору цього достатньо. Добре, що не наполягає. З іншого боку... Йому ж напевно розкажуть, що тримала в облозі будівлю добрий час. Соромно...

—Якщо хочеш — можеш почекати брата у мене в кабінеті.

Отримавши пропозицію, знову скидаю погляд. Довго дивитись, коли він дивиться у відповідь, мені складно. Соромлюся.

За нашим діалогом уважно стежать дві сторонні людини. Правда і Салманов мені далеко не рідний. Але він хоча б запрошувався до нашого будинку. Був там уже двічі. Значить, він гідний довіри?

Поки я міркую, Айдар Муратович відволікається на підлеглих.

Я чую сказане досить жорстко:

– Пообідали? Можна й попрацювати. О четвертій чекаю зі звітом, Крячко.