Заміж у покарання - Марія Акулова

– Отже, нормально. Я радий…

Він відповідає за мене. Так нахабно, що я навіть закипаю. Дуже складно стримуватися, коли з язика рвуться не найприємніші слова. Головна моя мотивація мовчати: це щоб потім не було соромно. Він же виверне... Як Митько. Чоловіки це вміють.

Коли згадую про хлопця, у грудях садне. Я розчарована в ньому, але почуття по клацанню не відключити. Мені боляче, що так сильно помилилася в ньому. Щоправда із Салмановим ділитися цим не буду. Нехай думає, що в нас усе гаразд. Правда навіщо?

– Це ви сказали Бекіру простежити за мною? – Ставлю питання, яке весь цей час мучило. Звісно, я не готова до чесної відповіді. Звісно, я навіть не сподіваюся її отримати. Майже одразу шкодую, але й не шкодую теж. А раптом мені після цього спати буде легше?

Прокурор спочатку хмуриться, а потім затримує ручку у повітрі, не вдаривши в потрібний момент. Брови піднімає. Я читаю у погляді: «ось такої ти невисокої думки, так?». Про себе відповідаю: а звідки взятися високій? Це ви мого брата зачарували. Можливо, батька. Я до вас ставлюся скептично.

– Не я. Але, судячи з усього, доброзичливців у тебе вистачає…

Мені відразу хочеться з ним посперечатися. Я набираю більше повітря в легені, продумую в голові промову, відкриваю рота і не роблю цього.

Він кілька секунд чекає, що передумаю, а потім також розуміє. Киває. Мовляв, молодець…

Чоловік відкладає свою тортурову ручку, а мої пальці тягнуться до порожнього стаканчика. Гальмаю на півдорозі і хапаю повітря, в мільйонний раз почуваючись дурепою.

– Я врахую.

– Врахуй.

Мовчимо. Салманов не повертається до мобільного. Дивиться на мене. Мені одночасно страшно та цікаво потрапити під прокурорську черепушку. А ще я все більше звикаю до його парфуму. Якщо куплю такий самий бабаси – це буде неправильно?

– Довго стояла на вулиці?

Говорити правду у відповідь не хочеться. Тому я невизначено мотаю головою, кажу:

— Не дуже.

Він не вірить, але киває.

– Замерзла? Якщо хочеш – чай чи каву попрошу…

Теж мотаю головою. По-перше, вже відігрілася. По-друге, чай готуватиме дівчина, яка сидить у його приймальні, а вона мені зовсім не сподобалася. Як і я їй. Згадую оцінюючий погляд, як на суперницю, і перекручує.

Хоча я взагалі ні на що не претендую. Що може обласному прокурору запропонувати студентка медуніверситету? Та й хіба вона хоче щось запропонувати?

– Як тобі тут? – Айдар Маратович ставить нове питання, змушуючи мене думати про те, що куди комфортніше було почуватися меблями, на які не звертають уваги. Може сказати йому, що я не ображуся за неуважність?

Мовчу, звісно.

Окидаю поглядом ще раз. Думаю, чи можна тут хоч щось похвалити.

– Просторо... І розетки є. Це плюс.

Не брешу. Салманов широко посміхається. Трясе головою, а потім закидає її на підголівник, дивлячись у стелю.

– Просторо і розетки, а все одно задушливо. Стіни давлять, скажи?

Він розмовляє зі мною, як зі знайомою. Начебто це не він почав із «під ногами плутаєшся». Сьогодні в нього, певно, інший настрій. Звідси така кількість приділеної мені уваги. А може, вся справа в Бекірі. Раптом брат настільки класний помічник, що навіть його сестру розважити не так уже й складно?

– Ну як на мене… Цілком…

Чоловік мене не дослуховує. Тяжко видихає і повертається у прямо-сидяче становище.

– Це тому, що тут не працюєш. На годину прийти – справді цілком. Але мене гнітить.

– Зате у вас гарна машина. Дорога... – Навіщось ляпаю, а потім ловлю пильний погляд. Соромлюся.

Так, я помітила. Я взагалі багато чого помітила. Ви… Привертаєте увагу.

– Не знала, що в прокуратурі такі високі зарплати…

Я начебто хочу згладити, трохи змінити тему, а виходить, що втрапляю в свою ж пастку. Айдар Маратович повільно розтягує губи в посмішці. Погляд стає іронічним. Хижим. Я вляпалася, так?

– Натякаєш, що хабарник?

Він ставить питання, правильної відповіді яке немає. Почну запевняти, що й у думках не було – виставлю себе пустоголовою. Звинувачу... Кому таке сподобається?

– Наскільки я знаю, колишній господар цього кабінету зараз під слідством…

Знаю я це, звичайно, від Бекіра. І зараз вперше вдячна братові, що там любить теревенити про свою «роботу».

На більш однозначній відповіді Айдар не наполягає. Я його бавлю. Він сміється очима, подається ближче до столу.

– Навіть якщо я такий самий хабарник, невже думаєш, що так просто тобі в цьому зізнаюся? – Мовчу. І правильно роблю. – Перше правило злочинця: не визнавати, що ти злочинець.

Серце знову пришвидшується. Чомусь мені зовсім не хочеться, щоб це виявилося правдою. Салманов, витримавши паузу, тягнеться до відставленого трохи раніше ноутбука і закриває кришку.