Заміж у покарання - Марія Акулова

Можливо, Всевишній не покарав мене ось так, а навпаки від біди відвів?

Інакше коли б я зрозуміла? Невідомо.

Закінчивши спуск сходами, відходжу трохи убік. Ставлю стаканчик з недопитою кавою та двома руками, з усмішкою на губах, ще раз передивляюся всі фото від Лейли, час від часу їх наближаючи. Потім друкую:

"Це вау! Я так заздрю! Це найкращий подарунок, який тільки можна було зробити!"

Медовий місяць їм подарували батьки. І я тепер мрію, що після свого весілля теж полетіти б…

Правда після якого весілля? Так само, як раніше я сподівалася, що зі мною це трапиться якнайшвидше, тепер сподіваюся, що найближчим часом обійдеться без потрясінь.

Блокую телефон, ховаю в сумку, хочу взяти стаканчик і все ж таки добігти до аудиторії, але і цей мій план руйнує теж Митя.

Не знаю, чи стежив за мною, чи просто побачив і вирішив скористатися можливістю, але хлопець перегороджує шлях. Накриває стаканчик, який я майже взяла, своєю рукою. Проїжджається по мені поглядом і зупиняється, як не дивно, на очах.

Хоча чому дивно? Сьогодні я без вирізу – у досить скромній блузці, а ті його наповнені бажанням погляди здаються вже недоречно-вульгарними, а не заборонено-солодкими. Я заводжуся.

Стискаю зуби і крокую ближче, щоб обійти.

– Аль, привіт... – Він вдає, що просто доброзичливий, це я – істеричка, але я так не вважаю. Пирхаю. Легко штовхаю в плече, але він не відходить. Я залишаюся затиснутою в кутку під сходами. Люди, які проходять, нас не дуже бачать. Це, мабуть, і добре.

– Пусти, я спізнюся.

Намагаюсь говорити холодним, діловим тоном. Митько у відповідь усміхається. Може я вигадую, але мені здається, що робить це так само іронічно, як чортів прокурор, якого я чомусь досі не забула.

– Ще сердишся, маленька? – хлопець намагається потягтися до моєї щоки, щоб погладити, а мене вже трусить від обурення. Ледве справляюся з бажанням вивалити на нього все те, за що я справді ще на нього злюся.

– Відпусти мене. І не пиши більше. І дзвонити не треба. Ти повівся…

Я не домовляю не тому, що складно слово підібрати. Ні. Все набагато гірше. Я бачу, що іронія у погляді мені не привиділася.

Він як вважав себе героєм, так і продовжує вважати. А я, мабуть, разом з ним мушу зараз глузувати із власного приниження і приниження своїх близьких.

– Аль... – Дмитро гукає мене і домагається свого. Я дивлюсь у вічі. Тільки зовсім не тану, як було раніше.

– Айлін. Мене звуть Айлін. – Чеканю, але розуміння чи каяття у погляді не бачу. Злюся ще сильніше. Причому насамперед на себе за сліпоту.

Але йому моя лють не передається. Я запитую себе: а він взагалі здатний мене по-справжньому відчути? Але вголос не питаю.

– У мене для тебе є дещо...

Хлопець вимовляє загадково і тягнеться до кишені джинсів. У мене нуль ідей і, якщо чесно, очікувань теж нуль.

А він, з усмішкою на обличчі, дістає невелику льняну хустку. Простягує.

***

Дивлюся на хусточку і навіть не знаю, плакати чи сміятися. Зрештою нервова система вирішує за мене: з губ зривається істеричний смішок.

Я підводжу очі на Дмитра. Він світиться. Виглядає так, наче зірвав джек-пот. А мені навіть не лестить, що його джек-пот – це я.

– Ти знущаєшся? – питаю тихо. Звужую очі до щілинок і намагаюся вловити всі деталі його міміки.

З ким я зв'язалася? У якому світі він живе? Хто я в його голові? Моїх рідних можна так принизити, а потім дати мені те, що давно хотіла, і просто продовжити отримувати задоволення від життя?

Я мовчки чекаю на хоча б якусь відповідь, але натомість отримую поблажливо закочені очі, важкий видих.

Митько крокує на мене, бере в свою руку мою, розвертає і вкладає свою «щедру» пропозицію.

Приємна навпомацки тканина раптово палиться. Я хочу викинути, але Митя щільно стискає мої пальці в кулак.

– Я даю тобі те, що ти хотіла. Заміж за мене вийдеш? Якщо інакше твої від мене не відчеп...

Я не дослуховую. Смикаю руку, а потім штовхаю. Для хлопця – слабкувато. Він майже не рухається з місця. А я злюся ще сильніше через те, наскільки він товстошкірий, упертий, егоїстичний…

Не людина – шматок байдужого каменю!

– Я хотіла поваги! До себе, до всіх довкола! До того, як я вихована! Поваги, Дім!

Мені важко не підвищити голос. Зараз дуже хочеться, але не можна. В мені продовжує жити страх бути викритою.

– Повага – це як шавку якусь смикнути і в приміщення заштовхувати просто тому, що ти зі своїм хлопцем цілуєшся? Такої поваги я тобі не обіцяю, звісно…

Митя теж починає злитися. Перекручує те, що сталося з нами на свій манер, виставляє себе шляхетним «своїм хлопцем», а мого брата – дикуном. Градус мого неприйняття його версії зростає. Я майже закипаю.

– А ти не знав, з ким зв'язуєшся?

Шиплю, дивлячись Митькові в очі і тикаючи в груди пальцем. З мене злітає вся покірність. Мені здається, найгірше, що може спробувати зробити ще нещодавно кохана людина – це протиставити себе моїй родині. Людям, за яких я життя віддам. Правда я була готова і за Митю віддати, а тепер почуваюся дурепою.

– Я зв'язався з милою дівчиною-Алею… Гарною, розумною, скромною… А не з поверненою фанатичкою, яка готова від себе відмовитися, бо братові, бач, не подобається, що вона собі дозволяє нормально жити. Думаєш, у вас усі такі святі, як ти від мене вимагаєш?