Заміж у покарання - Марія Акулова

– Скажіть нам, будь ласка, ми можемо щось зробити з цим негідником? Таке не можна спускати з рук... Що закон каже?

– Нічого.

За короткою відповіддю чоловіка слідує нова порція розчарованих жіночих видихів. Мені здається, що від них уже навіть я втомилася. Айдар теж трохи кривиться.

– Проникнення у володіння тут немає. Він зайшов собі спокійно. Заклад публічний. Відкритий. Побої... – Айдар робить паузу, його погляд трохи рухається. Я знаю, що дивиться на Бекіра. – Можна зняти. Але сенс? Це була бійка. Нічого серйозного із цього не вийде. Правоохоронцям і так є, чим займатися, повірте…

Я відчуваю, що його відповідь більше обурює, ніж заспокоює. У нас заведено говорити одне з одним не так. Але це йому прощається. Занадто важлива людина.

– А те, що мав погані наміри щодо дівчинки? – Питання ставить одна з тітоньок Лейли. Я навіть голову до неї повертаю. Ледве стримуюсь, щоб не брякнути: не треба про таке питати! Але Айдар уже відповідає. Причому навіть не їй – так само моєму батькові.

– За руку схопити – це не спробувати зґвалтувати. Ви маєте розуміти…

Від слова «згвалтувати» навіть мене пробирає до кісток. Волосся стає дибки від усвідомлення, в які глибокі нетрі я нас усіх, можливо, затягла. І яким жахливим буде викриття.

Батько тримає паузу. Думає. А мені просто страшно, що вирішить не дослухатися до слів прокурора. Дуже страшно…

– От часи, звісно…

Найменше я очікувала, що включитися вирішить тітонька, що постраждала від Митькиної витівки. Вона каже голосно. Привертає увагу. На неї навіть прокурор дивиться. Правда, потім на мене. А мені від його погляду незатишно. Він же впевнений, що ніхто мене не те, що не ґвалтував, навіть за руку не хапав. Я це відчуваю.

– А все чому… Жінка має померти, але свою честь зганьбити не дати! – Тітонька заявляє ще голосніше і безапеляційно, піднявши в повітря вказівний палець. А я захлинаюся обуренням. Захлинаюся, але ковтаю. Перш ніж знову опустити голову, помічаю, що Айдар кривиться. Його погляд спускається назад до жінки. Мені здається, я бачу натяк на огиду.

А потім по моїй спині пробігається холодок, бо чую голос брата:

– Моїй сестрі не треба для цього помирати. Для захисту честі вона має старшого брата.

Серце розлітається на мільйон уламків. Я не витримую – озираюсь і дивлюся на Бекіра. Очі наповнюються щирими сльозами. Хочу, щоб він знав: я шалено його люблю. Але він не хоче розмовляти зі мною поглядами. Дивиться на тітоньку, а мене ігнорує.

Я швидко здуваюся, опускаю підборіддя і відходжу вбік. Щоб просто бути подалі від неї.

– Я б не радив…

У розмову знову вступає Айдар. У відповідь на його слова мій батько киває. Голоси знову гудуть.

За подальшою бесідою я стежу не дуже уважно. У мене ніхто й нічого не питає. За кілька хвилин до мене підходить Лейла, накидає на плечі плед, обіймає.

Ми так і стоїмо – удвох. Вона нашіптує мені заспокійливі слова, я щоразу разом зі слиною ковтаю гіркоту власної брехні. Вона моя, хоч і вимовлена голосом брата. Просто він перебирає мій гріх на себе.

Я розумію, що подруга намагається мене відволікти, але важливо не пропустити остаточного рішення. Я стежу за батьком, Бекіром, Айдаром.

Коли до нього наближається батько Лейли – хвилююсь. Прокурор піднімається йому назустріч, вони говорять про щось тихо-тихо. Я чую лише уривки. «Дякую, що зачекали, Айдар». «Вибачте, не міг не відволіктися…». "На чому ми зупинилися?". Звісно, вони говорять не про мене. І, звісно, він залишився не щоб спостерігати за нашим сімейством. Я могла б навіть засоромитися, що неправильно про нього подумала, але сором і так сочиться з мого часу. На нього просто не залишилося.

Коли Айдар з батьком Лейли тиснуть один одному руки й рухаються до дверей, у мене прискорюється серце. Проводжаю його поглядом з-під напівопущених вій. Чую тихе Лейляшине:

– Що, сподобався? – Вона посміхається, питає трохи грайливо. – Серйозний такий, видно, що сильна людина… – Навіщось його хвалить, а я мотаю головою, червоніючи. Ні, звичайно. Зовсім ні.

Він ховається за дверима, я сподіваюся, що це була наша перша та остання зустріч.

Коли тато командує, що ми їдемо додому, відчуваю полегшення. Знімаю з плечей плед, міцно обіймаю Лейлу і ще раз прошу мене пробачити.

Вона повторює, що вибачатися мені нема за що, а я розумію, що все життя проживу зі швидше за все не проговореною провиною.

Тато сідає за кермо. Мама поруч.

Останнім часом вона зазвичай поступається цим місцем Бекіру, але сьогодні... Після всього... Недоречно.

Нам із братом доведеться сидіти поруч. Від цього мені погано, але я упокорююсь з неминучістю.

Коли він відчиняє мені двері, мямлю: «рехмет» і хочу пірнути, не глянувши в очі, але Бекір притримує мене за лікоть. Я піднімаю підборіддя, натикаюсь на застережливий погляд чорних-чорних очей.

Він мені не пробачив. І не пробачить. Він дуже злиться. Подається обличчям ближче до мого. Розпинає очима.