До ніг твоїх я небо простелю… - Наталія Дурунда

І їй це вдалося. Янгольські звуки мелодії пройшли крізь кожного, хто сидів у залі. Так, уже немає місця порожнечі й байдужості. Дехто витирав сльозу, що неслухняно котилася по щоці. А вона грала, грала, не шкодуючи емоцій.

Повітря у залі наелектризовувалося, здавалось — навіть час зупинився. Її музика проймала до кісток. Скрипка, мов жива істота, у сльозах ридала від болю й муки. А вона все грала! Грала!

Руки судорожно й блискавично швидко водили смичком. Душа розривалася. А вона все грала! Грала!

Музикою розповідала все. Випускала на волю страшний душевний майже фізичний біль. Намагалася звільнитися, розірвати пута, що колючим дротом обвили серце, зупинити його кровотечу. Тому все грала! Грала! Грала!

Нарешті все затихло.

В одну мить обірвалося. Як людське життя…

Знесилена, важко дихаючи, обперлася на коліно, схилила голову.

Щоками котилися сльози.

Навкруги усе завмерло.

Ніхто не наважувався порушити цю священну тишу.

«О, Небеса! — стукало в голові Марата, який заціпеніло стояв у дверях і бачив, що відбувається на сцені. — Яка ж вона прекрасна. Це щось неймовірне. Неземний талант. Але… Вона страждає, це очевидно. Невже так кохає? — серце його занило. Заплющив очі. — Господи, дай нам сили це пережити».

Нарешті зал вибухнув оплесками.

«Браво! Браво! — чулося звідусіль. — Це диво! Таку музику слухає сам Бог. Який талант!»

Лія піднялася. Акуратно витерла сльози. Злегка посміхнулася. Хотіла вдячно вклонитися і… завмерла…

Посеред залу стояв Марат.

Важко, зболено, але разом з тим захоплено, з такою любов’ю дивився прямо їй у вічі.

Повільно підійшов. Не відриваючи очей, простягнув квіти. На секунду затримався. Далі повернувся й попрямував до виходу.

Та ноги його не слухалися. Кожен крок давався надважко, як увісні, коли треба бігти, а якась невидима сила не відпускає. І ти не в змозі її перемогти.

— Чому ти прийшов? — раптом почув її голос.

У ньому не було ненависті. Навпаки. Якийсь жаль, біль — важко пояснити.

— Давай поговоримо, — несподівано для себе видав. — Пройдемося по набережній. Подихаємо повітрям. Тут важко.

— На мене чекають, — кивнула головою у бік зали.

— Почекають, — усміхнувся Марат, беручи Лію за руку.

Вони йшли, як колись, у Мужієві. Через стиснуті руки німим голосом розмовляли серця. Вона несла великий букет. Марат одягнув їй на плечі своє пальто.

— Ти їдеш. Я знаю, — почав першим.

Лія мовчала.

— Не міг не попрощатися.

— Що? — різко зупинилася і вирвала свою руку. — То ти попрощатися прийшов?

Рахімов не зрозумів, чим так розгнівав її. Адже вона сама щойно сказала, що на неї чекають. Отже — готова підписати контракт.

— А я, наївна, подумала, — крізь сльози почала сміятися, — що…

— Що? — різко глянув у її заплакані очі.

— Що переді мною дорослий чоловік! — спересердя випалила на емоціях. — Що йому не потрібні слова, якими обмінюються малолітні! Що вміє читати по очах!

— Послухай, Ліє, — раптом узявся за голову й повернувся до річки. — Я багато думав. Ти мусиш поїхати, бо…

— Бо що?! — крізь сльози крикнула йому в спину. — Не можеш відповісти? Тоді я тобі скажу! Я поїду, бо мене тут нічого не тримає! Ніхто і ніщо не тримає!

З розмаху ударила нещасними квітами об асфальт і кинулася тікати.

Раптом Марат почув чийсь крик і страшний сигнал машини, що супроводжувався скрипом гальм. Різко повернувся і побачив автомобіль, що стояв напіврозвернутим посередині дороги. З усіх усюд збігалися люди. Поряд, на асфальті, лежало його чорне пальто.

— О, Боже Всевишній, ні-і-і!!! — несамовито заревів, як поранений звір. — Ліє-є! Господи! — кинувся через дорогу. Розштовхав натовп. Біля відчинених дверей машини побачив водія, який верещав на дівчину, яку щойно мало не переїхав.

— Ти здуріла?!!! Куди летиш?!!! Чорти б тебе взяли!!! Хочеш мене до в’язниці посадити?!!!

Перелякана бідолаха не реагувала. Вона неприродно трусилася від пережитого шоку.

Одним стрибком Рахімов підскочив до неї, обняв, притис до грудей.

— Жива! О, Боже, дякую тобі! Жива! З тобою все гаразд? — вхопив її голову руками, подивився прямо у вічі. — Ти ціла?

— Я, я, н-не п-пом-мітила, — тремтячи від страху і шоку, ледве промовляла окремі звуки нещасна. — Я н-не с-пе-ц-ці-ально, пр-равда, — благально дивилась на Марата. Сльози заливали її обличчя. Говорити не могла. — Я й-його н-не п-по-б-бачила.

— Все, хороша моя, все. Чш-ш. Мовчи. Боже милий, рідна моя, люба дівчинка, я ледь не втратив тебе, — знову притис до грудей, глибоко вдихнув її аромат. — Ледь не втратив…

Підняв на руки й поніс на лавицю через дорогу. Там притис до себе, гладив, гладив.

Схвильовані люди на вулиці, пересвідчившись, що все у порядку, стали розходитися.

Нарешті й дівчина трохи заспокоїлася. Нею перестало лихоманити. Коли Марат це відчув, легенько пальцями торкнувся її підборіддя, підняв обличчя, серйозно глянув у заплакані, прекрасні очі.

— А тепер, слухай уважно, хороша моя, — ніжно прошепотів. — Ніяких контрактів, ніяких Європ. Все. У тебе одна дорога — до РАКСу, Ліє Рахімова, — широко посміхнувся. — І ніхто тобі не допоможе цього уникнути: ні мама, ні тато, ні твої іноземці. Я вирішив: будеш мені слухняною, покірною, коханою дружиною. Не бігатимеш через вулиці. Отака тобі пропозиція руки і серця. Вибач, що не на коліні. Ну, а квіти… — зітхнув. — Ось — лежать, — кивнув головою на розпатланий букет. — Каблучку пізніше подарую.

— З-згод-дна, — ледве вимовила, крізь сльози Лія.

Марат уперше серйозно зупинив погляд на її, припухлих від плачу губах. Очі його заблищали м’яко й загадково.

Повільно нахилився і легенько й ніжно торкнувся своїми устами. Потім ще і ще раз. Лія розслабилася. Він цим скористався і по-справжньому, глибоко й пристрасно поцілував.