До ніг твоїх я небо простелю… - Наталія Дурунда

Марат слухав дівчину — й не міг повірити, що вперше побачив її сьогодні. Враження, ніби знайомі ціле життя. Якась вона рідна, близька. З нею спокійно, тепло, затишно, а ще й не сумно.

Уперше не думав про майбутнє, не відчував шаленої пристрасті, не бажав звабити. Вона випромінювала таку чистоту, сором’язливість, невинність, що поряд почувався не досвідченим у любовних справах, а якимось недостойним її.

Ненароком помітив, що зірки над ними не просто сяють, як завжди, а випромінюють якесь таємниче, загадкове, чарівне світло; повітря насичене незнайомими йому досі ароматами; хочеться співати, кричати. Зсередини ніби розпирає, давить на серце, груди, важко дихати.

Набрав повні легені повітря, голосно видихнув.

— Вам не важко йти? — раптом запереживала Лія.

— Ні, ні, — лагідно усміхнувся. — Я вже й забув, що рука болить.

«Боже, а якби Лія сьогодні не взяла з собою той червоний фірмовий дорогий футляр? — мимоволі подумав і серце защеміло. — Я б ніколи не помітив її серед натовпу. А вона така особлива, дивовижна, мила…»

Не раз задумувався, як впізнати кохання? Як зрозуміти, що то воно, а не звичайна пристрасть, симпатія?

Чув, що справжнє кохання — це бажання бути поруч з іншою людиною вічно, бачити кожну хвилину, відчувати себе щасливим. Але все не те.

Вперше відчув страх втратити її, загубити у натовпі, більше не почути…

Незчулися, як дійшли до кінного клубу. Час пролетів, навіть не помітили. Відразу зайшли у медпункт, лікар оглянув і діагностував вивих ліктя. Одним різким рухом вправив суглоб на місце. Наклав спеціальну фіксуючу пов’язку, підв’язав руку до плеча.

— Травма не значна, але кілька днів треба руку поберегти, — порадив. — Не сідайте за кермо.

— Але… — спробував заперечити.

— Я довезу, — запропонувала Лія. — У мене тут авто.

— Ви їздите на машині так само, як і на коні? — жартома поцікавився.

Дівчина почервоніла.

— Якщо так, то із задоволенням буду вашим пасажиром і штурманом, — несподівано докінчив, хитро примруживши очі.

Якби учора хтось сказав, що Лія серед ночі їхатиме з майже незнайомим їй дорослим чоловіком у невідомому напрямку, вона тільки посміялася б із цього.

А сьогодні, не відчуваючи страху, готова йти куди, скаже Марат. Тремтіння у її колінах після зустрічі на іподромі ще не пройшло. Поряд з ним так сильно б’ється серце, не слухаються руки, язик меле казна-що, ніби не зв’язаний із мозком.

Картала себе і разом з тим жалкувала за часом, що так невблаганно спливав. Ще трохи — і вони приїдуть. Здається він гостює десь у її районі, бо вже майже доїхали до особняка Турганових, порівнялися з ним.

— Приїхали, — нарешті повідомив Рахімов.

— Куди? — передивовано запитала Лія. Адже вони зупинилися практично біля її будинку.

— Ось, — показав на особняк сусіда Красовського, — тут мешкає друг мого покійного батька і мій друг.

— Не може бути, — голосно розсміялася дівчина. — То пан Ігор — ваш друг?

— Ви його знаєте? — насторожився Марат, нічого не розуміючи.

— Авжеж, ми — сусіди через хвіртку.

— Це, — показав пальцем на сусідню хату, — ваше помешкання?

Лія ствердно кивнула головою.

— Буває ж таке, — щиро посміхнувся Рахімов. — Ще питання, хто кого додому проводжав.

Настав час прощатися. Марат не поспішав виходити з авто. Розумів, що ця мить може не повторитися. Але й торкатися цієї чистої дівчини не хотів, навіть за руку. Якась вона неземна, боявся й дихнути на неї не так.

— Ми з вами сьогодні стільки пережили, — нарешті наважився і несміливо почав. — Що можете звертатися до мене на «ти».

Лія ніжно усміхнулася.

— Згодна з вам… Ой, з тобою, — засміялася. — Взаємно.

— Я планую кілька днів погостювати у Красовського. Може, завтра пообідаємо, погуляємо по місту? — несподівано сам для себе запропонував.

Дівчина погодилась.

— А я думаю, чого сусідська машина зупинилася біля мого будинку? Та ще й так довго стоїть? — зустрів Марата Ігор. — Бачу — ти часу даремно не витрачаєш, — прямо натякнув на знайомство з Лією.

Рахімов не відповів. Його рука добряче нила, та й втома давалася взнаки. Сьогодні було забагато стресів як моральних, так і фізичних. Мовчки попрямував у бік спальні.

— Синку, — раптом серйозно промовив Красовський. — Я вважаю, що маю право так тебе називати.

Марат зупинив на другові здивований погляд і завмер. Таким він його ще не бачив. Зрозумів, що той хоче дуже серйозно поговорити. Повернувся до вітальні. Сів у крісло.

— Та дівчина, — кивнув головою у бік сусідського будинку, — особлива. Вона не схожа на тих… — раптом запнувся.

Марат нахмурився і підняв здивовані очі, даючи зрозуміти, що з нетерпінням чекає продовження розмови.

— Не знаю, як казати, — не міг підібрати потрібних слів Ігор, аби продовжити.

— То кажи, як є, — не витримав Рахімов.

— Вона — чиста, як сльоза. Навіть губ її ніхто не торкався. Я це знаю точно. Ці люди живуть біля мене роками. Вони — не звичайна пересічна сім’я. То є творчі натури, музиканти. Й дочку так виховали. І не глузуй, що свічку їм тримаю. Я чоловік, маю очі і вуха. Розбираюся в людях, тому знаю це точно. У Лії особлива душа: вразлива, тендітна, здатна розбитися, як кришталь від необережного дотику. Якщо ти образиш її… — випалив усе одним махом і замовк, не договоривши.

Марат заплющив очі й відкинув голову на спинку крісла. Нічого не відповів. У його серці й голові зараз був такий хаос, що, здавалося, їх розірве на шматочки.

«Неймовірно, — сам собі дивувався. — Ще