До ніг твоїх я небо простелю… - Наталія Дурунда

— Боже, Марат так важко піднімав цю компанію, — не знаходила собі місця Ірма. — Невже не маєш навіть гадки, де він може бути? — благала Красовського. — Ви були такими близькими, не повірю, що не здогадуєшся. Якщо він провалить цей контракт… О, ні, навіть думати страшно. Адже у нього стільки людей працює, невже не відчуває відповідальності?

— Хоч вір, хоч ні, а я не уявляю, куди подівся твій син, — обнявши свою голову, відповів Ігор. — Але точно знаю: йому дуже погано. І винен у цьому я, чорти би взяли мого язика.

Ірма зупинила на Ігореві питальний погляд.

— Це кохання, розумієш? — почав пояснювати. — А я… Дав йому зрозуміти, що ця дівчина не для нього.

— І все?! — знялася голосним диким реготом жінка. — Ти думаєш, що твоя думка про особисті почуття Марата така важлива для нього? Якщо не дозволиш, він не кохатиме?

Ігор стояв ошелешений. Таку реакцію від коханої жінки не чекав. Вона принизила його. Він тут, розумієш, мучиться, що втрутився у почуття двох людей, розбив відносини, а вона…

— Пробач, — все ще насміхаючись, кинула. — Я просто хотіла сказати, що причина в іншому, це точно. Марат ніколи і ні з ким не обговорюватиме ті рішення, які прийняв сам і в яких упевнений на сто відсотків. Якщо кохає — ця жінка буде належати йому. Дозволу ні в кого не питатиме: ні в тебе, ні в мене, ні навіть у неї самої.

— Тоді що? — пом’якшав Ігор.

— Пам’ятаєш? Колись він так само зник на якийсь час, а потім прийшов і твердою рукою взявся за справи у компанії. Не знаєш, де тоді був?

— То було інше, — важко відповів. — Я за нього не переживав, бо знав, що хлопець готується до серйозних змін, його турбувати не можна. Навіть не проконтролював, куди полетів, а зараз… Тільки одна Діна спокійна, як ніколи. Ще й задоволена чимось. Впевнено готується до ділової зустрічі.

— Ді-іна, Ді-іна, — задумано протягла Ірма. — Незмінна помічниця Фархада і Марата. Надійна людина. Син довіряє їй більше, ніж мені. Але я не ображаюся і до Фархада ніколи не ревнувала. Вона вселяє довіру, ніби член сім’ї. Не можу пояснити, але відчуваю: якщо Діна спокійна — все буде гаразд.

Магерамова й справді останнім часом сяяла від щастя. Одинока жінка жила роботою. Марата любила, як власного сина. Переживала за нього більше, як рідна мати. Тому відразу помітила його незвичайний стан.

«Нарешті закохався, — подумки раділа. — Боїться цього почуття, тікає. Але, якщо вже вражений стрілою Амура — нікуди не дінеться: помучиться і вернеться. Йому треба час. Марат — чоловік у розквіті сил, енергійний, сконцентрований на кар’єрі, аж тут… Якісь почуття ламають усі плани. На самоті зосередиться, переосмислить, відчує, що любов — надійний тил і наважиться на одруження. Тоді все стане на свої місця».

Хоч жила одна, про кохання знала не з книжок чи фільмів. Любила в молодості, до нестями кохала. Але її батьки були проти шлюбу, не дозволили. Змусили одружитися з нелюбом. Недовго жили. Холодна жінка не влаштовувала чоловіка. Розлучився і вигнав. Більше Діна не намагалася створити сім’ю. Не помічала чоловіків, які заглядалися на неї. Була горда. Коли їй запропонували роботу в тоді ще маленькому кооперативі Фархада Рахімова — пішла з дому, зняла квартиру.

Найщасливішим днем у житті вважає день, коли Марат узяв правління компанією у свої руки. Її думку цінував, враховував. Знову відчула, що повинна жити для Рахімових.

Відносно велика ділянка землі, приблизно тридцять соток, прямо на узбережжі Чорного моря, густо вкрита зеленню, належала місцевій владі. На ній поки не було забудови. Тому її використовували місцеві рибалки. Вони сяк-так збили тут невеличку халабуду з дощок, в якій зберігали сіті та інші речі, необхідні для лову риби. Поряд теж нічого не будувалося. Це місце наче сховалося від людських очей.

П’ять років тому внук одного з рибалок якось привіз сюди свого однокурсника, київського бізнесмена. Попросив не турбувати. Молодому чоловікові так сподобався клаптик суші, що через якийсь час викупив його у мерії міста і звів будинок. От тільки робилося все суворо засекречено, через іншу фірму.

Сам розробив проект райського місця. Кам’яний міцний дім з великою вітальнею, кухнею, верандою плюс три затишні кімнати. Акуратно забетоновані доріжки навколо, кущі і зарослі вирубані, залишились тільки дерева. Лише назвав його місцем печалі, бо приїжджав, коли йому було важко, і залишався тут надовго. А за його відсутності обійстя доглядав місцевий рибалка та його сім’я: чоловік прибирав територію навколо будинку, а його дружина слідкувала за чистотою всередині.

Цим бізнесменом був Марат.

Його батько відчував, що поки син виросте — фірма може зникнути, тому залишив йому у спадок трохи грошей, аби стати на ноги, коли подорослішає. Та синові вдалося врятувати бізнес, тож спадок батька Рахімов вклав у цю ділянку.

То було місце, про яке не знав ніхто з його оточення, крім однокурсника, з яким разом навчалися у Лондоні.

Сюди навідувався, коли душа страждала. Вимикав телефон, обривав зв'язок зі світом. Босими ногами виходив на берег і міг годинами насолоджуватися пейзажем моря.

Тут збирався з думками, зважував, переосмислював. Тут лежала дідова скрипка. Вечорами далеко у морі було чути, як ридає інструмент, плачуть струни, розривають душу…

Поки батько започатковував серйозну сімейну справу — дід робив з онука справжнього чоловіка: у три роки посадив на коня, у чотири — дав до рук скрипку, у сім — малий високо в горах Паміру уже пас овець разом з дорослими чоловіками. Коли закінчив університет і поїхав додатково вчитися за кордон — мав можливість серйозно зайнятися музикою, але не відчував особливого потягу. Тільки дідова скрипка, яку професійні музиканти назвали б «дровами», була йому дорога. Це пам'ять про людину, яка привила любов до прекрасного. Колись тримав у руках інструмент, як казали, справжнього Страдіварі, але він не мав ціни поряд з дідовою реліквією.

Зазвичай