Суперниця - Ірина Романенко
Голова тріщала але я досі не могла зрозуміти, що бляха тут забула!
- Що я тут роблю?
- Тобі в усіх подробицях описати?
- Бажано.
- Здається ти поїхала в клуб у тому жахливому платтячку, напилася, твій друг підсипав тобі наркотики і вже віз вас додому з Поліною щоб трахнути.
- Господи! Поліна!! Де вона?!
- Не хвилюйся. Вона вдома. Я попросив одного свого друга побути з нею.
- Ти залишив її з незнайомим хлопцем!?
- Здається, вони вже були знайомі. Вона дуже зраділа коли побачила його.
- Добре, а що я роблю у тебе вдома??
- Теж в подробицях?
- Так! Важлива кожна деталь.
Він підійшов ближче.
- Ну в машині ти почала лізти цілуватися і мацати мене.
- Брешеш!
- Ти навіть встигла поставити мені засос поки ми стояли на світлофорі.
Він показав багряну пляму на шию і я зомліла.
- Добре, що було далі?
- Я вирішив відвезти тебе до себе, тому що на твоїй квартирі була вже Поліна. Як тільки ми зайшли ти люб’язно наблювала на мій паркет, зачепивши нові кросівки і пальто.
- Вибач…
- Потім я поніс тебе в ванну кімнату де ти почала роздягатися.
- Ти бачив мене голою?!
Я машинально прикрила тіло руками.
- Дарма прикриваєшся, я вже все встиг роздивитися вчора ввечері.
- Яка ганьба. Що було далі?
- Ти відключилась. Прийшлося обмивати тебе як стару паралізовану бабку.
- Що?!! Ти… Я… Прокляття! Навіщо ти це зробив?!!
- Я не хотів щоб ти вимацькала мої чисті простирадла.
Я закотила очі.
- Егоїст! Тільки за простирадла і думаєш!
- Якби я був егоїстом то не поправ би твою сукню!
- Тільки не кажи що ти поправ мою сукню.
- Так! Тільки з нею тепер щось не так. Упс.
Він показав мою скуйовджену мокру сукню.
- Це була моя улюблена сукня козел!!
- Отже я куплю тобі нову. Більш пристойну.
- То ти спеціально її зіпсував?
- Що ти! Я що нелюд якийсь?
З не аби яким сарказмом відповів Ярослав.
- Ти ж не брав мої речі?
- Ні.
- Тоді в чому я взагалі вийду з будинку?!
- Ти вже стоїш в моїй футболці. Можеш позичити мої штани.
- Щоб я втопилася в них??
- Зав’яжеш шнурки.
Я знову закотила очі від невдоволення. Але робити було нічого. Або так або ніяк.
Я вийшла повністю одягнута в його одежу.
- Тобі пасує.
- Краще вже б мішок з під картоплі носити аніж це.
Фиркнула невдоволено я.
- Снідати будеш?
- Ти готував?? Хочеш мене отруїти?
- Так, а труп закопаю на клумбі. Чим не ідеальне місце? І квіти на могилці ростуть і ти мене не дратуватимеш.
- Якщо так дратую то нащо взагалі притягнув сюди?
- Я врахую що наступного разу буде краще полишити тебе на маніяка.
- Маніяка?! Михайло мій друг!
- Нагадай, з якого моменту друзі накачують наркотою?
- А тобі звідки знати що я була під наркотою?!
- Бо я бачив таких як ти!!
Ці слова виявились надто різкими і грубими. Чутно було його збите дихання.
- У тебе були проблеми з наркотиками?
- Не у мене. У батька.
- А що з батьком?
- Не хочу розмовляти на цю тему.
- Вибач, якщо зачепила це.
- Ого. Ти вперше вибачаєшся за те, що суєш ніс куди не слід.
- Я просто знаю наскільки може бути болюча тема за сім’ю.
- Ти мене теж вибач. Я багато дурні наговорив тобі.
- Ми обоє дурні, які наговорили одне одному дурні.
Запанувала тиша. Ми зустрілись поглядами і в один момент Яр потягнувся до мене.
- С-стій. Що це ти робиш?
- Вибач. Я думав..
- Ні, нічого. Я напевно піду.
- Не поснідаєш?
- Я щось не голодна.
Я якомога швидше вибігла в коридор. Взулася і просто побігла звідти геть. Все тіло палало чи то від страху чи від… Бажання? Але чи нормально відчувати таке до людини яку ледве знаєш? Я вперше в житті подумала, що заплуталась.