Суперниця - Ірина Романенко

Обробивши всі рани перед нами став важкий вибір, їхати з Ярославом до нього додому чи залишитися тут.

- Не займай її, хай вдома залишається. Я на дивані поспати можу.

- Ні, так діло не піде. Зараз ти сидиш з цими ранами через мене. Я залишуся з тобою, щоб допомогти тобі.

- Втрьох ми точно тут не помістимось.

- Ярослав провалюй звідси! Поліна моя найкраща подруга і врешті решт вона здатна полікуватися про мене.

- Ти впевнена?

- Звісно!

- Може я замовлю вам їжу?

- Ні, дякую. Просто йди вже звідси.

Потягнувши його за руку, сказала Поліна.

Коли Яр нарешті опинився за дверима, я спокійно видихнула.

- То що між вами?

- Що?

- Що між вами з цим Ярославом?

- Нічого. Ми навіть не друзі.

- Серйозно? Це саме тому він зірвався сюди аби обробити твої рани? Тому що ви не друзі??

- Йому просто шкода мене.

- Шкода може бути цуцика на вулиці, а тут явно щось більше.

- Годі тобі! Не вигадуй дурниць.

- Моє діло сказати. Можу запросити Уляну і Мілану, замовимо піцу і гарненько погульбенемо.

- Вибач, я втомилась.

- Звісно. Давай допоможу дійти до ліжка.

Коли я нарешті поринула в глибокий сон, я задумалася над словами Поліни. А може Яр і справді відчуває щось до мене? Ні! Маячня!! Він хотів вбити мене. Готовий був прострелити мою голову. З такими як він ліпше ніколи не зв’язуватись.

Ярослав

Я досі відчував напругу, коли покинув квартиру Емілії. Якби я не погарячкував то вона б не постраждала. Але дійсно дратувало, що вона всюди пхала свій допитливий ніс. Я ніколи не курю, але у мене вперше з’явилося таке бажання. Та я не міг через стрес згубити своє здоров’я, просто треба на щось відволіктися. Наче читаючи мої думки телефон задзижчав і на екрані з’явилось знайоме мені ім’я «Яна». Ця дівчина не давала мені спокою. Здається, я якось бився з її братом на рингу, а вона підкараулила мене біля виходу і почала поводитись як нав’язлива фанатка. Я думав, що від неї легко буде здихатись, але як же я помилився. Вона переслідувала мене де б я не був і врешті решт добилася свого. Одного разу коли я до бісиків напився в клубі ми переспали. Тепер вона пишається цим наче золотою медаллю і вважає, що ми пара. Трохи провагавшись я взяв слухавку.

- Алло?

- Ярику любий, де ти? Я вже так скучила за тобою. Всі наші зібрались в клубі і чекають тільки на тебе.

Дивно було чути від неї «наші» адже там були тільки мої друзі. До того ж я впевнений, що чекає на мене там тільки вона одна. Та мені треба були спустити пар і сівши в машину, я поїхав в сторону клубу.

Емілія

Прокинувшись, я вирішила навідатись в лікарню. Поліна міцно спала на дивані скрутившись в позу ембріона. Швидко одягнувшись, я вийшла на вулицю і побачила машину Ярослава.

- Що він тут робить?

Та підійшовши до машини я нікого не побачила, що неабияк здивувало мене.

- Дивно…

- Я ходив за кавою.

Від несподіванки я здригнулася.

- Якщо продовжиш так робити то будеш платити за лікування від переляку.

- Куди ти так рано зібралася?

- А чого ти караулиш мене біля мого будинку?

- Не відповідай питанням на питання.

- Я вирішила навідати лікаря.

- Вони ж виписали тобі домашнє лікування.

- І що? Я не можу сходити на діагностику?

- Сходи звісно, але ти впевнена що в них не закрадеться сумнівів, після того, як ти покажеш їм глибокий розріз на руці?

Тут я вперше засумнівалася. Як пояснити це?

- Ну якщо ти вже нікуди не поспішаєш, пропоную прогулятися.

Я недоброзичливо зиркнула в його бік, але відмовити не змогла. Прогулянка – це саме те, що мені було потрібно.

- Хіба що з ранковою кавою.

- Будь ласка.

- Звідки ти знаєш мою улюблену каву?

- Якщо ти забула, я нещодавно копав на тебе інформацію.

- Серйозно? Ти поглиблювався аж до таких деталей??

- Господи! Авжеж ні, просто взяв перше що спало на думку.

- Ти дійсно дивний, якщо в кав’ярні тобі спало на думку взяти каву без цукру з кокосовим молоком.

- Тоді вважай, що я дивак.

Ми пройшлися разом по парку і потрапили на гарне озеро.

- Пам’ятаю, як ми вперше зустрілися тут з Поліною. Нас повели на якусь екскурсію в парку і раптом я побачила, як дівчинка стоїть на самісінькому краю. Я вже хотіла їй крикнути, як вона впала в воду… І я кинулася її рятувати не врахувавши, що сама не вмію плавати. Відтоді ми здружилися, як ніколи.

- Чарівна історія. В мене дитинство було менш яскравим. Друзів у мене не було через те, що наша сім’я завжди була бідною і я вимушений був працювати в позашкільний час.

- Хіба в тебе зараз немає друзів?

- Є звісно.

- То як ви познайомилися?

- Ну знаєш… Я жив в доволі небезпечному районі де постійно когось лупцювали і одного разу я не став виключенням. До речі з тої самої причини я записався на бокс. Так от. Мене впіймали і почали лупцювати, як тут з’явились якісь хлопці і заступилися за мене. Тоді нас відлупцювали вчотирьох. Ми були побиті як пси, але знали, що це було зародком нашої дружби.

- Я думала ти інший.

- Який інший?

- Грубий, холодний, відсторонений, егоїстичний.

- Всі так вважають, бо я ніколи не показую свого істинного обличчя.

- Чому?

- Бо люди навчилися користуватися цим.

Я вперше задумалася і подивилася на Ярослава іншими очима.

- Як щодо тимчасового перемир’я?

- Пропонуєш стати друзями на деякий час?

- Можливо.

- Згода.

- Згода.

Ми обоє потисли руки і так напевно почала зароджуватися наша дружба.