Суперниця - Ірина Романенко
Емілія
Я прокинулась і перше що побачила білу стелю. Підвестися мені так і не вдалося, тому видала щось на кшталт скиглення.
- Ти нарешті прокинулась?
Хто це? Голос незнайомий. Чи може знайомий? Раптом наді мною з’явилося обличчя Ярослава.
- Ти? Що ти тут забув?
- Прийшов провідати свою дівчину.
- Що?! Що за маячню ти верзеш?
- Вибач, але я не міг нічого сказати лікарю.
- Це ж саме банальне кліше. Зараз до пацієнтів пускають всіх.
- Живу за старими правилами.
- Байдуже. Що ти тут забув?
- Я ж сказав. Прийшов провідати свою дівчину.
У відповідь я лише закотила очі.
- Що зі мною сталося?
- Крововилив в мозок. Ти могла померти але Поліна тебе врятувала.
Я тяжко видихнула. От до чого призводить гордовитість.
- Можна питання? Чому ти не здалася, навіть коли розуміла, що можеш померти?
- Важке дитинство, виросла у дитячому будинку. Я не та, хто боїться смерті. Як ти казав? Всім буде все одно на мене, адже я сирота. Родичів нема. Тому нікому хвилюватись.
- А прийомна сім’я? Була колись?
- Всі відмовлялись від мене і брали інших дітей. Нас обирали як цуциків. Дивилися на обличчя, зуби…
- Я хотів би вибачитись.
- Ти?! Вибачитись?! За вікном точно осінь?
- Так, а що?
- Бо, здається, сніг пішов. Ярослав Пономаренко вибачається.
- Вибач за те, що зачепив тему з дитячим будинком.
- Не зважай. Багато хто казав мені такі речі, тому я не ображаюсь. Де Поліна?
- Сьогодні я допоміг їй закінчити стосунки з тим ідіотом.
- Макаром?? Вона дійсно його кинула?
- Так.
- Як?? Я намагалася достукатися до неї, але вона мене не слухала.
- Я просто показав їй всю правду. Не сказав, а показав.
- Вони з ним живуть в одній квартирі. Куди вона піде?
- Я сказав, що вона може жити в тебе поки ти будеш у лікарні. Ти ж не проти?
- Ні звісно! Скільки я повинна пролежати у лікарні?
- Не менше шести місяців.
- Так довго?!
- Повір! Це ще мало. Я якось після невдалого бою рік у лікарні пролежав.
- У тебе бувають невдалі бої?
- Звісно, я ж не робот. Я теж маю право на помилку.
- Що ти забув у лікарні?
- Це вже тебе не стосується.
- Чому? Щось особисте?
- Так.
На цих словах він встав і пішов.
- Одужуй ангел.
Ангел. Цікаво… Чому він так називає мене? Волосся у мене темне, очі карі. В мені немає нічого світлого. Я намагалась заснути але моя цікавість не давала мені спокою. До кого він приїхав у лікарню? Невже дівчина? Може родина?
На ранок до мене завітав лікар.
- Ну як ваш стан?
- Голова дуже сильно болить і постійно пересихає у роті.
- Це нормально після травми. Ми зробили вам операцію, тому вам потрібний повний відпочинок декілька тижнів.
- Операцію? Але ж в мене немає грошей щоб оплатити її…
- Нічого не треба. Ваша подруга все оплатила.
Поліна? Звідки у неї такі гроші?
- Зараз медсестра поставить вам крапельницю, намагайтеся менше рухатися.
- А хлопець?
- Що?
- Хлопець, який сидів зі мною.
- Ярослав здається?
- Так.
- Він регулярно приходив вас провідувати поки ви лежали без свідомості. Юнак навіть залишався тут на ніч. Хіба він не ваш хлопець?
- Так! Просто цікаво…
- Взагалі вам тут лежати приблизно шість місяців, але якщо ваш стан значно покращится, ми можемо перевести вас на домашнє лікування. Нічого надприродного. Ми випишемо вам ліки, а перев'язувати зможете себе самотужки.
Чорт! Навіщо я сказала що Яр мій хлопець. Хоча, лікарю байдуже.
Якщо я випишусь через декілька тижнів треба їхати додому, а там Поліна. В однокімнатній нам вдвох буде тісно.
Раптом, згадала що маю номер Ярослава.
Поспіхом набравши абонент «Пес» я почала чекати на відповідь.
- Скучила?
- Треба поговорити.
- Знущаєшся? Я тільки поїхав з лікарні.
- Це про мою виписку.
- Що?? Тебе хочуть виписати? Вже?
- Ні, але можливо через декілька тижнів випишуть.
- І? В чому проблема?
- Додому я поїхати не можу.
- Чому?
- Бо там Поліна. А квартира досить невеличка.
- На що ти натякаєш?
- Могла б… Могла б я…
- Пожити у мене?
- Так. Щоб ти хоч якось спокутував провину.
У відповідь він лише хмикнув і кинув слухавку.
- То це так чи ні?
Ось так пройшла неділя, за нею друга. Мені ставало все краще і краще. На третій тиждень голова майже не боліла і лікарі дозволили перейти на домашнє лікування.
Як тільки Ярослав зайшов до лікарні я заховалася за стінкою. Було дуже цікаво до кого він приходить у лікарню окрім мене. Я тишком-нишком пройшла за ним і почула розмову.
- Привіт мам. Як ти почуваєшся?
- Зараз проходжу хіміотерапію, тому волосся почало випадати.
Господи. То он воно що… Він їздив до матері хворої на рак. Саме це сповістили йому по телефону і тому він погодився на бій.
Як тільки я почула кроки у сторону дверей, то як ошпарена відсахнулася але голова різко заболіла і я втратила рівновагу.
Мене підхопили під пахви сильні руки.
- Ти що тут забула?
- Я просто тебе шукала… Вибач за прохання, ти б не міг підвести мене додому?
- Ти ж начебто у мене жити збиралась.
- Ні, не хочу бути тягарем для тебе.
- Ти все чула так?
- Що?
- Ти підслухала нашу розмову з мамою. Щоб що? Знайти мою слабку сторону і знущатися? Сипати сіль на рану?? То затям! Я не дозволю чіпати мою сім’ю. Ніколи.
- Я б ніколи не…
- Поїхали вже.
Не задалась розмова… Поки ми їхали в машині то мовчали. Я боялась щось сказати йому та й він не горів бажанням говорити.
- Куди ми їдемо? Я не пам’ятаю такої дороги додому.