Суперниця - Ірина Романенко
Поліна
Мене й досі трусило після останнього візиту Макара. Емма постраждала через мене, може мені і не треба було його кидати? Прижилися б як і всі. Хоча він підняв на мене руку! Чому я повинна терпіти це? Але ж Макар клявся, що більше ніколи такого не буде… З цими думками я вийшла на пробіжку. Хоч я ніколи і не була спортсменкою, але через Макара прийшлося займатися спортом. Він постійно міняв мене під себе, а потім запитував мою особисту думку. Для чого тільки не зрозуміло, якщо в кінці кінців він робив все як хоче сам.
Замислившись я не помітила, як шнурки на кросівках розв’язалися. Зупинившись, щоб зав’язати їх я раптом відчула як падаю. Що це в біса таке?!
- Ти чого так різко гальмуєш??! Так і вбитися можна!
Я поглянула на хлопця який разом зі мною сидів на асфальті.
- Вибач. Я не хотіла…
- Та нічого. Руку давай.
Він допоміг мені підвестися і тільки тепер я могла розгледіти його обличчя. Чорне коротке волосся, засмагла шкіра, густі брови і чорні очі. Він був тим самим ідеальним хлопцем у гарній формі.
- Твої коліна. Сильно забилася?
Він подивився на мої розбиті коліна і здерті штани.
- Та ні. Бувало й гірше. А ти спортсмен?
- Можна й так сказати.
- Чимось займаєшся?
Тільки не боксер. Тільки не боксер.
- Ні, просто тримаю себе у формі.
- Мене Поліна звати.
- Назар. Може хочеш кави?
- Я звісно не проти, але напевно перш за все зайду додому, продезінфікую рани.
- Я допоможу.
Він підхопив мене під руку і люб’язно провів додому.
Як тільки я зайшла, побачила як Емма крутиться на кухні.
- У тебе начебто рани ще не всі зажили, а ти так скакаєш по кухні. Чи є привід?
- Що? Який привід?
Вона знову всміхнулася і відразу подивилася на мої коліна.
- Боже! Де ти впала??
- На пробіжці. Там довга історія.
- У мене багато часу.
- Потім. На мене чекає дехто.
Ми з подругою переглянулися і я дала зрозуміти, що це не Макар.
- Сподіваюсь, той хто на тебе чекає зробить тебе більш щасливою, аніж Макар.
На цих словах я замислилася. Напевно зараз я точно не хочу відносин. Дякую, проходили, знаєм.
Емілія
Сьогодні я відчувала себе набагато краще за останні дні. В лікарні зробили перев’язку без питань, а Поліна здається знайшла когось цікавого. Я дійсно сподіваюсь, що на цей раз їй не попадеться якийсь виродок. Після того як вона висковзнула з моїх рук так нічого й не розказавши я просто вмирала від цікавості. Та щоб не витрачати час даремно я вирішила навідатися в зал.
Тренер одразу накинувся на мене з питаннями.
- Емілія! Як давно я тебе не бачив! Чому не приходила?? Лінувалась? Чи захворіла??
- Вибачте, ніяк не виходило. Постійно хворіла.
Не хотілося йому розповідати про те, як я майже не вмерла на рингу. Думаю, він би мене тоді б більше ніколи туди не відпустив. А мені навпаки сподобалося! Просто треба противника по силі шукати.
- І на що ж так довго можна хворіти? На щось таке від чого потім в бинтах ходиш і розбиту губу замазуєш.
- Я…
- Програла?
Опустивши очі, мої щоки спалахнули від сорому. Приносити тренеру програш – це найгірше.
Але замість докорів я відчула як сильні чоловічі руки обійняли мене.
- Головне, що ти залишилась жива. Це найголовніше. Я б не знаю що робив, якби втратив тебе.
Його слова були такими теплими наче батьківськими. Поруч з ним я відчувала тепло.
- Максиме Олексійовичу! Там знову той хлопець.
- То прожени його.
- Не можу. Він всіх наших хлопців вже перебив.
- Що?!!
Ми зірвалися до дверей і побачили там цікаву картину. Молодий, весь побитий хлопець стояв біля дверей і не міг віддихатися, а поруч з ним лежали здоровецькі хлопці з розбитими головами.
- Ну що? Тепер я достатньо натренований для вашого клубу?
- Ти! Ти ще не зрозумів?! Таким як ти, тут не місце! Я не вчу битися бандитів!
- Та й не треба. Адже я це вже вмію.
Харкнувши на підлогу в знак глибокої неповаги він пішов геть, але я вирішила його наздогнати. Його обличчя здавалось мені надто знайомим.
- Гей! Стій!
- Чого тобі.
- Як тебе звати?
- А тобі що красуня?
- Ми не знайомі?
Він вгледівся в моє обличчя і зомлів.
- Мілка?!
Я не помилилась! Це він! Точно він!
- Михасю! Як давно я тебе не бачила!!
Я кинулася в обійми.
- Очам повірити не можу. Це дійсно ти!
- Як ти взагалі поживаєш? Розказуй!
- Пропоную тобі сьогодні сходити зі мною в клуб і там вже все розкажу тобі.
- Добре. А можна подругу з собою взяти?
- Так, звісно.
На цьому ми з ним розійшлися і я попленталася додому. Вже вечоріло і було страшно йти самою. Особливо після останніх подій, але мене не покидало відчуття, ніби за мною хтось слідкує. Невже знову Макар? Та коли я озирнулася мої очі розширилися від здивування. Машина Ярослава стояла прямо позаду мене.
- А він що тут робить?
Я вже відвернулася щоб йти далі, як раптом почула що дверцята машини гепнули.
Розвернувшись знову я побачила Яра, але… Щось в ньому змінилося. Він… Злився?
- Щось сталося? Чому ти тут?
- Хто той хлопець.
- Хлопець? Ти що слідкував за мною??
- Хто той хлопець.
Його голос погрубішав, а очі стали темними від злості. Він лякав мене.
- Це мій друг дитинства.
- І про що ж ви з ним говорили?
Чи є сенс брехати? Можливо він все чув і просто хоче перевірити мене?
- Він запросив нас з Поліною… Погуляти.
- Погуляти? А ти я вже бачу видужала?
- Тобі то що?
Ярослав підійшов ближче, майже впритул і я побачила як він стискає щелепу від люті хапаючи мою руку.
- Що? Що ти на мене так дивишся? Здається ми тільки но стали друзями, а ти знову все псуєш. Чи може ти хотів мною маніпулювати? Ой леле! Що? Немає чим? Гроші я тобі не винна, бій давно закінчився, в якому ти до речі отримав перемогу! Тож я тобі нічого не винна.