Серденько Змія - Віолетта Котова

Олег

 Як важко було бачити її сльози, хотілося вкрити власним крилом від всього на світі. Не розумів, чому цей ангел тут, чому така несправедливість. Їй би в цивільне життя, в мирне місто, а краще за кордон, розвивати лікарську кар’єру, кохатися, народжувати дітей та насолоджуватись життям… Натомість вона тут, зморена, без сну та перерви латає понівечені тіла, дарує другий шанс на життя, ще й за власним бажанням.

 Питаючи, чи не хотіла б вона поїхати додому зі мною, заздалегідь знав відповідь, хотів запевнитися у власній правоті. Вдавав, що відповідь Юлі мене задовольнила, але це було далеко не так. Я й гадки не мав, як зможу залишити її тут, у цьому пеклі на Землі, таку добру, вразливу, тендітну, подібні місця не для таких. Дивлячись на дівочі гіркі сльози, був певен – війна її зламає, в найгіршому випадку покалічить або вб’є. Цього я допустити не мав права, дівчисько ще й життя не бачило! Моя відповідь не мала нічого спільного з думками, в яких я вже все вирішив. Якщо сама не передумає, питання її повернення вирішиться іншим способом, як добре, що можливостей й зв’язків мені для цього вистачало. Запала Юля мені в душу, нічого не міг поробити. Не розумів що саме відчуваю до неї, бо це було вперше. До Іри були зовсім інші почуття, які я, мабуть помилково рахував за кохання.

 Юля ж, її повна протилежність, своїм виглядом, голосом, рухами, словами, пробуджувала в мені щось таке, чого я ще не знав, воно піднімалося із темних глибин моєї душі й огортало серце та розум. Я не мав точної назви цьому, але здогадався, що справжнього кохання ще ні до кого не відчував. Своїм поламаним крилом, я й геть би її не захистив, і божеволів від думки, що вона тут пробуде ще мінімум місяць. Але пориви свої, невідкладно відправити її якомога далі від фронту, ламав в корені. Давав шанс на самостійне рішення, не хотів тиснути, бо хто я їй? Друг колишнього хлопця… Чужа людина… Пацієнт… В цивільному житті скоріш за все й не стала б розмовляти зі мною, тут зовсім інший світ, де мені пощастило її зустріти й підкрастися дуже близько.

 Ще нікому про це не казав, звик почуття тримати під замком, але Кирило схоже про щось здогадався, бо в останній розмові зробив зауваження, що я дуже прискіпливо допитувався про дівчину. Я відхрестився, наче жалів її просто, та певен що друг не повірив, це мені не подобалось, бо осуду теж не хотів. Якби я тільки був вільним, не тримав би дистанції, не боровся б з бажанням стати ближчим до неї, але я звик робити правильні вчинки, бо виховувався справжніми офіцерами.

 На наступний день не поїхав до неї, мав дещо інші важливі задачі, навіть важливіші ніж власне здоров’я. Я цілеспрямовано йшов до мети досягнення цілі, яку мені ставила держава. Знав, що все виконаю, бо й керівництво теж в цьому не мало ніяких сумнівів, інакше б я сюди не поїхав. Так склалися обставини, ми побачились лиш через тиждень. Квітів я тут не знайшов, але компенсував це великою плиткою молочного шоколаду, чомусь мені здавалось, що його полюбляють всі дівчата, але й тут промазав, бо як виявилося Юля любила тільки чорний шоколад.

- Можна?! – я легенько постукав пальцем по залізній поверхні медичної шафки, бо дверей тут не було. Вона щось писала в зошиті, підняла на мене стомлений погляд й кинула все.

- Ти! – вигукнула вона й швидко підійшла. – Нарешті! Де ти так довго був? – мені було приємно бачити її реакцію на свою появу, точно не забула, згадувала.

- Вибач, затримався трохи. – посміхнувся у відповідь. Юля посадила мене на канапку й сама розстібнула блискавку бушлата, заглядаючи, що там з рукою.

- Що це? – видихнула важко зітхаючи. - Боже! – вона розмотувала бинти, пошепки лаючись. – Олег?! Якби ти прийшов вчасно, рани б вже почали загоюватися! – дивилася на мене нищівним поглядом.

- Не мав можливості, сама бачиш, це не курорт. – хотів розвести руками, вийшло кумедно, тільки одною.

- Так, але… Ай! – махнула рукою, викидаючи брудні бинти у смітник. – Наче йому рука лишня. – бурмотіла собі під носа, набираючи з залізної шафки все необхідне. А я знову всміхався наче задоволений бовдур, про руку й справді не думав.

- Хто тебе перев’язував?!

- Один з моїх хлопців.

- Перекажи йому, хай більше не береться за цю справу, або йде вчиться! – вона була дуже розгнівана й одночасно кумедна, сопіла щось собі під носика, виконуючи необхідні для порятунку кінцівки маніпуляції. – Молодець, герой! Біль стерпів хоробро! – я й справді не шикнув, бо роздивлявся її, не до болю було. - Не ображайся, але це все треба було почистити й обробити! А ти, більше так надовго не зникай, максимум два дні! – вона суворо хитала вказівним пальчиком, а я робив серйозний вигляд, наче боявся. – Інакше не загоїться, прийдеться відрізати. – ми розсміялися удвох, така вона мені подобалась ще більше.

- Якщо скажеш, то прийду раніше.

- Що?

- Хвилювалася? – чомусь саме це мені було найважливіше почути. Вона трохи зніяковіла, але відповіла.

- Хвилювалася.

 Між нами знову нависла тиша. Спілкувалися лише очима, її теплий погляд знеболював і лікував. Я потягнувся здоровою рукою до кишені, діставши маленьку красиву коробочку, поклав Юлі на долоню.

- Дякую за порятунок.

- Що це? – легка посмішка торкнулася кутиків її вуст, з яких мій погляд ніяк не сходив.

- Маленький подарунок із тилу. Купив, коли їздив у справах.