Вбивство у Східному Експресі - Агата Крісті
— Я чув, коли він обговорював деякі листи з містером Мак-Квінном.
— Ви були з ним у хороших стосунках, Мастерман?
Лице камердинера стало ще більш спокійним, ніж було до того.
— Мені важко відповісти на це запитання. Він був доволі щедрим.
— Але він вам не подобався?
— Я вам відповім, що мені не дуже подобаються американці, сер.
— Ви коли-небудь там були?
— Ні.
— Ви чули колись про випадок із викраденням дитини Армстронгів?
— Так, звісно. Маленька дівчинка, так? Жахливий випадок.
— Чи знали ви, що ваш роботодавець, містер Ретчетт, був головним винуватцем того злочину?
— Ні, не знав. — Його тон став значно теплішім та спокійнішим. — Мені важко в це повірити.
— Але це правда. Але, повернімося до подій минулої ночі. Що ви робили після того, як пішли від нього?
— Я сказав містеру Мак-Квінну, що господар хоче його бачити. Потім я пішов у своє купе і читав.
— Ваше купе…
— Останнє в другому класі, сер. За ним відразу йде вагон-ресторан.
Пуаро поглянув на план.
— Бачу, і яке ваше місце?
— Нижнє, сер.
— Номер 4?
— Так.
— Ще хтось їхав разом із вами?
— Так, сер. Такий дебелий італієць.
— Він говорить англійською?
— Так, трохи говорить. — Його тон знову похмурнішав. — Він з Америки — з Чикаго, як я зрозумів.
— Ви з ним спілкувалися?
— Ні, сер. Я читав.
Пуаро всміхнувся. Він уявив картину — веселий, балакучий італієць та сухий кирпатий джентльмен-англійєць.
— І що, дозвольте вас запитати, ви зараз читаєте? — він запитав.
— Зараз, сер, я читаю «Зачарована любов» АрабеллиРічардсон.
— Цікава книга?
— Доволі непогана, сер.
— Давайте продовжимо. Ви повернулися до себе й продовжили читати «Зачаровану любов». О котрій годині це було?
— Десь о пів на одинадцяту італієць вирішив іти спати. Тому прийшов провідник і розстелив ліжко.
— Тоді ви теж лягли й заснули?
— Ні, сер. Я ліг, але не засинав.
— Чому ви не спали?
— У мене був зубний біль.
— Отакої! Це дуже болісно.
— Доволі болісно, сер.
— Ви щось спробували вдіяти?
— Я використав трішки гвоздикової олії, що трішки послабило біль, але все одно мені не вдалося заснути. Я увімкнув світло над головою та продовжив читати — це зайняло увесь мій час.
— І ви не спали всю ніч?
— Мені вдалося заснути лише о четвертій годині, сер.
— А ваш компаньйон?
— Італієць? Він одразу захропів.
— Він не покидав купе усю ніч?
— Ні, сер.
— А ви?
— Ні.
— Ви щось чули уночі?
— Не думаю. Тобто, нічого незвичного. Потяг потрапив у замет, тому все було дуже тихо.
Пуаро замислився на декілька секунд, після чого продовжив допит.
— Добре, що тут можна ще додати? Чи можете ви пролити хоч якесь світло на цю трагедію?
— Боюся, що ні, сер. Вибачте.
— Чи ви знаєте про якісь непорозуміння між вашим господарем та містером Мак-Квінном?
— О, ні. Містер Мак-Квінн — дуже делікатний джентльмен.
— Де ви служили до містера Ретчетта?
— У сера Генрі Томлінсона, на Ґросвенор сквер.
— Чому ви покинули службу в нього?
— Він поїхав до східної Африки, і більше не потребував моїх послуг. Але, гадаю, він часто мене згадує. Я працював у нього не один рік.
— І скільки років ви працювали на містера Ретчетта?
— Понад дев’ять місяців, сер.
— Дякую, Мастерман. До речі, ви курите трубку?
— Ні, сер. Я курю лише дешеві цигарки.
— Дякую вам. Це все.
Пуаро вдячно вклонився.
Камердинер зніяковів на секунду.
— Вибачте, сер, але я хочу вам розповісти про ту американку. Вона каже, що знає все про вбивцю. Вона надзвичайно схвильована.
— У такому разі, — відповів Пуаро, — ми повинні її терміново побачити.
— Покликати її, сер? Вона вже давно вимагає, щоб зустрітися із кимось і розповісти усе. Провіднику ледь-ледь вдається її вгамувати.
— Доправте її до нас, друже. — сказав Пуаро. — А ми послухаємо її історію.
4
Свідчення американської леді
Місіс Хаббард прийшла у вагон-ресторан дуже збудженою та схвильовано розмахувала руками.
— А тепер скажіть мені — хто тут у вас головний? У мене є деяка важлива інформація, дуже важлива, і я хочу її розповісти тому, хто за це відповідає. Якщо ви, джентльмени…
Її погляд пробіг між усіма трьома особами. Пуаро підійшов до неї.
— Мадам, розкажіть усе мені, — промовив він. — Але, спершу, сядьте, будь ласка.
Місіс Хаббард важко присіла на стілець навпроти нього.
— Ось що я вам хочу розповісти. Минулої ночі у вагоні трапилося вбивство, і вбивця був саме у моєму купе!
Вона зробила певну паузу, щоб надати значимості власним словам.
— Ви впевнені в цьому, мадам?
— Звісно впевнена! Ще б пак! Я знаю, про що говорю. Я вам зараз усе розповім. Я вже майже спала в себе в ліжку, але раптово прокинулася і в абсолютній темряві відчула, що в моєму купе знаходиться чоловік. Я була така нажахана, що не могла кричати, думаю, що ви зрозумієте мене. Я лежала й думала: «О, ні, мене зараз уб’ють». Ви собі не уявляєте, як я почувалася. Ці жахливі потяги — ніхто мене не врятує. І я подумала: «Нехай, але він не отримає моїх прикрас, так як, я поклала їх у панчоху та заховала під подушкою — це, звісно, не було дуже добре. Але чому саме я — жертва?
— Ви усвідомлювали, мадам, що у вашому купе знаходився хтось?
— Так, звісно. Я лише лежала з заплющеними очима і думала, що мені робити. Я була дуже щаслива, що моя донька не знала, в якому я була становищі. Згодом, завдяки своїй спритності, і я простягнула руку до дзвінка провіднику. Я натискала й натискала, але нічого не було — я вирішила, що моє серце перестало битися. «О, ні», — сказала я собі, — «напевне, вони повбивали усіх людей у потязі». Якраз була зупинка і в повітрі стояла абсолютна тиша. Проте я продовжила тиснути на кнопку дзвінка і о! полегшення, коли почула чиїсь кроки і стук у двері купе. «Заходьте!» — скрикнула я, і увімкнула в той же час світло. І, ви можете в це