Вбивство у Східному Експресі - Агата Крісті
— Так, я це зробив під час вечері.
— О котрій годині все це було?
— Не можу точно сказати. Не пізніше другої години.
— А що було далі?
— Після того я сидів на своєму місці до ранку.
— Ви не відходили у афінський вагон?
— Ні, мсьє.
— Можливо, ви задрімали?
— Не думаю. Через те, що ми потрапили в замет, я не міг заснути, як це бувало раніше.
— Чи бачили ви, щоб інші пасажири ходили по коридору?
— Одна з дам йшла до туалет в іншому кінці коридору, — відповів він рефлекторно.
— Яка дама?
— Не знаю, мсьє. Це було дуже далеко, і вона йшла до мене спиною. Вона була в багряному кімоно з драконами.
Пуаро кивнув. «А що було далі?»
— Нічого, до самого ранку.
— Ви впевнені?
— А, вибачте, ви виглянули зі свого купе на мить.
— Чудово, друже, — промовив Пуаро. — Я захоплений вашою точністю до деталей. До речі, я прокинувся від звуку, наче щось важке впало поблизу моїх дверей. Ви не знаєте, що б це могло бути?
— Нічого не було, — здивовано відповів провідник. — Нічого, я впевнений у цьому.
— Тоді, напевно, мені наснився кошмар, — філософськи зауважив Пуаро.
— Можливо, — підмітив мсьє Бук, — щось трапилося в наступному купе?
Пуаро нічого не відповів. Він продовжував допит провідника.
— Давайте поглянемо на цю ситуацію під іншим кутом. Допустимо, убивця проникнув у потяг минулої ночі. Чи не міг зникнути після вчинення злочину, як гадаєте?
П’єр Мішель похитав головою.
— Це виключено, лише якби він десь сховався у поїзді.
— Облиште цю думку, — сказав мсьє Бук. — Ми обшукали увесь поїзд.
— Крім того, — продовжив Мішель, — ніхто не міг покинути вагон, щоб я його не помітив.
— Яка була остання зупинка?
— Вінковці.
— О котрій годині це було?
— Ми мали вирушити за розкладом об 11:58, але через погоду ми запізнювалися на двадцять хвилин.
— Чи міг хтось зайти у вагон з іншої частини потяга?
— Ні, мсьє. Після вечері двері між звичайними вагонами та спальними були зачинені.
— Ви особисто спускалися з потяга у Вінковцях?
— Так, мсьє, я вийшов на платформу, як зазвичай, і стояв при вході. Інші провідники стояли так само.
— А що з передніми дверима — тими, що поблизу вагона-ресторану?
— Вони завжди зачинені зсередини.
— Вони зараз не зачинені.
П’єр Мішель був ошелешений. «Можливо, хтось із пасажирів відчинив їх, щоб поглянути на сніг».
— Можливо, — відповів Пуаро.
Він задумливо постукував пальцями по столу хвилину чи дві, а потім сказав:
— Мсьє не звинувачує мене в цьому?
Пуаро посміхнувся.
— У вас була прекрасна можливість, друже, — відповів він. — А, ще одне! Забув запитати. Ви сказали, що коли стукали в купе містера Ретчетта, пролунав інший дзвінок. Я теж його чув. Хто це кликав вас?
— Це була княгиня Драгомирова. Вона просила покликати її покоївку.
— І ви це зробили?
— Так, мсьє.
Пуаро уважно розглядав план вагону. Потім, піднявши голову, сказав:
— Це все. На даний час.
— Дякую, мсьє.
Провідник встав з-за стільця. Він поглянув на мсьє Бука.
— Не засмучуйтеся, — люб’язно сказав останній. У ваших діях не було жодної необачності.
Задоволений, П’єр Мішель покинув вагон.
2
Свідчення секретаря
Хвилину чи дві Пуаро перебував у роздумах.
— Я думаю, — нарешті сказав він, — було б добре далі поспілкуватися з містером Мак-Квінном, зважаючи на те, що ми знаємо тепер.
Молодий американець негайно прибув.
— Отже, — розпочав він. — Як рухається справа?
— Не так вже й погано. Після нашої останньої розмови ми дещо дізналися — особу містера Ретчетта.
Гектор Мак-Квінн виглядав дуже зацікавленим. «І хто ж це?» — запитав він.
— Ретчетт, як ви й підозрювали — це лише прізвисько. Людина, що його використовувала — Касетті, відомий викраденням маленьких дітей, серед яких — ДейзіАрмстронг.
Вираз обличчя молодика різко змінився. Здивування різко перейшло в похмурість і зневагу. «Клятий мерзотник!» — вигукнув він.
— Ви здогадувалися про це, містере Мак-Квінн?
— Аж ніяк, — відповів він. — Якби знав, то відтяв би собі правицю перед тим, як стати його секретарем!
— Ви так болісно на це реагуєте?
— У мене є для цього всі підстави. Мій батько був прокурором, який вів дану справу, містере Пуаро. Я бачив місіс Армстронг лише один раз — вона була чарівною жінкою. Приємна і з розбитим серцем. — Він спохмурнів. — Ця людина — Ретчетт або Касетті — отримала своє. Я радий його смерті. Такі люди не повинні жити.
— Ви так кажете через почуття, що вас переповнюють, а чи зробили б ви це самі, якби знали, хто це?
— Так, зробив. І… — він зупинився, і продовжив винним голосом, — виглядає, ніби я свідчу проти самого себе.
— Я підозрював би вас більше, містере Мак-Квінн, якби ви показували неймовірний смуток через кончину вашого працедавця.
— Не думаю, що цим я себе віддаляю від електричного стільця, — насуплено відповів Мак-Квінн. — І, якщо я здамся вам занадто допитливим, як ви про це дізналися? Ідентифікували Касетті я маю на увазі.
— За шматком листа в його купе.
— Але, безумовно, це було досить необережно з його боку.
— Це залежить від того, — відповів Пуаро, — як на це поглянути.
Молодик виглядав, наче не зрозумів цієї фрази. Він дивився на Пуаро, сподіваючись зрозуміти його слова.
— Моє завдання, — продовжив Пуаро, — дізнатися про пересування всіх пасажирів вагону. Нічого незвичайного. Звичайна марудна праця.
— Зрозуміло. Тоді дозвольте мені «відбілити» моє ім’я.
— Спершу я маю запитати у вас номер вашого купе, — посміхаючись, запитав він, — після того, як ми з вами одну ніч були в одному купе. Це були місця другого класу з номерами 6 та 7, після чого я перейшов у своє теперішнє купе, а ви залишилися самі.
— Правильно.
— А зараз, містере Мак-Квінн, я хочу, щоб ви мені розповіли про всі свої дії минулої ночі, після того, як ви покинули вагон-ресторан.
— Це просто. Спершу я повернувся в своє купе, трішки почитав, вийшов на платформу у Белграді. Там було дуже холодно,