Вбивство у Східному Експресі - Агата Крісті
— Добре, місіс Хаббард, ви нам дуже допомогли — справді. Можете вказати ваше повне ім’я?
— Звичайно. Каролін Марта Хаббард.
— Можна також дізнатися вашу адресу?
Місіс Хаббард сказала, не перестаючи балакати. «Не можу повірити. Касетті — в цьому потязі. Я мала відчуття про цього чоловіка, чи не так, містере Пуаро?»
— Так, звичайно, мадам. До речі, у вас є багряний шовковий халат?
— Дуже дивне запитання! Але ні. У мене є два халати — рожевий фланелевий, зручний для морських подорожей, а інший моя дочка подарувала — з місцевого пурпурового шовку. А для чого вам необхідно знати про мої халати?
— Розумієте, мадам, хтось у багряному кімоно відкривав учора чи то ваше, чи то купе містера Ретчетта. Як ви вже казали, дуже важко дізнатися, що це було за купе, коли вони усі зачинені.
— Ніхто в такому кімоно до мене в купе не заходив.
— Тоді вона виходила з купе Ретчетта.
Місіс Хаббард зморщила губи й похмуро промовила: «Це мене не здивувало».
Пуаро дещо нахилився до неї. «Тобто, ви чули жіночий голос з наступного купе?»
— Не знаю, містере Пуаро, що ви собі вигадали. Не уявляю. Але, з упевненість можу сказати, що так.
— Але коли я вас запитав, чи чули ви щось, ви лише сказали, що чули, як Ретчетт хропів.
— Це теж правда. Він хропів недовго. З іншого боку… — місіс Хаббард дещо збентежилася. — Це негоже говорити про такі речі.
— О котрій годині ви чули жіночий голос?
— Не можу сказати. Я прокинулася лише на хвилину й почула жіночий голос. Не знаю, звідки він линув. Тому я подумала: «Ось така він людина! Чому я не здивована?» — і лягла далі спати. Я б ніколи не сказала про цей випадок трьом джентльменам, якби ви не напосіли на мене.
— Це було до того, як ви перелякалися чоловіка у вашому купе, чи після?
— Що ж я вам щойно казала! У нього не могла бути жінка, яка з ним би балакала, так як він був уже мертвий, так?
— Вибачте. Ви, напевно, думаєте, що ми нічого не розуміємо, мадам.
— Я думаю, що ви просто заплуталися. Я все ще не можу повірити, що це був цей монстр Касетті. Як каже моя донька…
Пуаро швидко допоміг леді зібрати її речі у сумку, і провів її до дверей. В останню секунду він сказав:
— Ви впустили ваш носовичок, мадам.
Місіс Хаббард поглянула на маленький шматок батисту, який він її подав.
— Це не мій містере Пуаро. Мій ось тут.
— Вибачте. Я подумав, що тут є літера Н.
— Справді, цікаво, але це точно не мій. На моїх вишиті C. M. H., і вони зручніші — не такі дорогі, як ці паризькі. Чий ніс може дозволити собі такі носовички?
Ніхто з трьох чоловіків не мав відповіді на це питання, і місіс Хаббард вийшла з вагону.
5
Свідчення шведської леді
Мсьє Бук оглядав ґудзик, який залишила місіс Хаббард.
— Цей ґудзик. Не розумію. Чи може це означати, що П’єр Мішель має до цього якесь відношення? — запитав він. Зупинившись, він продовжив, бо Пуаро нічого не відповів. — Що скажете, друже?
— Цей ґудзик дає нам певні можливості. — задумливо відповів Пуаро. — Давайте спочатку опитаємо шведську леді перед тим, як будемо говорити про цей доказ.
Він відсортував купу паспортів, які лежали перед ним. «А, ось і вона! ҐретаОльсон, сорок дев’ять років».
Мсьє Бук дав розпорядження офіціанту, і жіночка із жовтувато-сірим волоссям і видовженим, вівцеподібним обличчям увійшла до них. Вона скоса поглядала на Пуаро крізь окуляри, але вела себе спокійно.
Як з’ясувалося, вона спілкувалася та розуміла французьку, тому й розмова велася тією мовою. Пуаро спершу задав питання, на які він знав відповіді — її ім’я, вік і адресу. Потім він запитав її професію.
Вона сказала, що є сестрою при місіонерській школі поблизу Стамбула. Вона була досвідченою медсестрою.
— Ви, звісно ж, знаєте, що трапилося минулої ночі, мадемуазель?
— Авжеж. Це жахливо. І американка розповіла мені, що убивця перебував у її купе.
— Я чув, мадемуазель, що були останньою людиною, яка бачила покійника живим?
— Не знаю. Можливо. Я відчинила двері у його купе помилково. Мені було так соромно. Це була така прикра помилка.
— Ви взагалі його бачили?
— Так. Він читав книгу. Я вибачилася й вийшла.
— Він щось казав вам?
Вона дещо зніяковіла, щоки вкрилися рум’янцем.
— Він засміявся й сказав декілька слів. Я не зовсім точно їх зрозуміла.
— І що ви зробили потім, мадемуазель? — запитав Пуаро, тактовно змінивши тему.
— Я зайшла до американки, місіс Хаббард, за аспірином.
— Чи просила вона, щоб ви перевірили двері між її та купе містера Ретчетта?
— Так.
— Вони були замкнені?
— Так.
— А що було потім?
— Після того я пішла до себе, прийняла аспірин і лягла.
— О котрій годині це було?
— Коли я пішла до ліжка, була за п’ять одинадцята. Я пам’ятаю, тому що поглянула на годинник, перед тим, як завела.
— Ви швидко заснули?
— Не дуже. Мені стало легше, але я певний час лежала.
— Потяг зупинився до того, як ви пішли спати?
— Не думаю. Ми зупинилися, я подумала, на станції, і я була вже сонна.
— Це були, напевно, Вінковці. Ваше купе ось тут? — він показав його на плані.
— Так, це воно.
— Ваше місце верхнє чи нижнє?
— Нижнє, номер 10.
— Поруч із вами хтось їде?
— Так, молода англійка. Дуже мила, дуже люб’язна. Вона їде з Багдаду.
— Після Вінковців вона покидала купе?
— Ні, точно ні.
— Чому ви так переконані — ви ж спали?
— Я сплю доволі неспокійно. Дуже часто прокидаюся уві сні. І я впевнена, що якби вона злізла з верхньої полиці, я обов’язково б прокинулася.
— А ви особисто покидали купе?
— Ні, аж до самого ранку.
— У вас є багряне шовкове кімоно, мадемуазель?
— Ні, звісно. У мене прекрасний халат з єгерівської тканини.
— А у вашої сусідки, міс Дебенхем? Якого кольору