Вбивство у Східному Експресі - Агата Крісті
— Чи можете ви сказати, о котрій годині він вийшов від вас?
— Дуже пізно. Десь близько другої години.
— Ви помітили, що поїзд зупинився?
— О, так. Ми дещо здивувалися. Ми виглянули та побачили велику товщу снігу, але не думали, що це серйозно.
— Що сталося після того, як полковник Арбетнот побажав вам доброї ночі?
— Він пішов у своє купе, а я попросив провідника розстелити моє ліжко.
— Де ви були, поки він цим займався?
— Я стояв у коридорі та курив.
— А потім?
— Потім я пішов до себе і спав до самого ранку.
— Ввечері ви покидали потяг?
— Ми з Арбетнотом вирішили вийти у — як це місто називається — Вінковцях, розімнути ноги. Було дуже холодно, тривала завірюха. Згодом ми заскочили у вагон.
— Через які двері ви покинули поїзд?
— Через ті, що найближчі до мого купе.
— Відразу за вагоном-рестораном?
— Саме так.
— Ви пам’ятаєте, чи були вони зачинені?
Мак-Квінн дещо задумався.
— Пригадую, що так, були. Там було замкнено, а ручка стояла поперек. Ви це мали на увазі?
— Так. Повернімося до того моменту, коли ви відкрили ручку дверей?
— Чесно кажучи, ні. Я цього не пам’ятаю. Я не можу цього згадати. — І згодом він додав: — Це дуже важливо?
— Можливо. А тепер, містере, я припускаю, що коли ви сиділи з полковником Арбетнотом і балакали, двері вашого купе були відчинені, так?
Гектор Мак-Квінн ствердно кивнув.
— Я хочу, щоб ви мені сказали, хто проходив коридором після того, як потяг покинув Вінковці і до того, як ви пішли спати?
Мак-Квінн звів брови докупи.
— Думаю, що провідник проходив, з вагону-ресторану. В інший бік йшла жінка.
— Яка жінка?
— Не можу сказати. Я її не помітив. Розумієте, ми з полковником сперечалися. Я лише помітив проблиск багряного шовку, який промайнув крізь двері. Я не дивився туди, тому й не помітив її обличчя. Як вам відомо, після мого купе знаходиться вагон-ресторан, тому жінка, яка йшла, повинна була б повернутися назад.
— Я так розумію, вона йшла в туалет?
— Думаю, що так.
— Ви бачили, як вона поверталася?
— Чесно кажучи, ні. Але я думаю, що вона повинна була б рухатися туди.
— Ще одне питання: ви курите трубку?
— Ні, сер, не курю.
— Я думаю, що це все. — сказав Пуаро після декількох секунд роздумів. — Зараз я хочу побачити камердинера містера Ретчетта. До речі, ви двоє завжди подорожуєте другим класом?
— Він так. Я зазвичай їжджу першим класом — у купе, що з’єднується з купе Ретчетта. Тоді він увесь багаж залишав у моєму купе і міг дістатися до нього чи до мене у будь-який зручний момент. Але, на жаль, у цей раз усі купе першого класу були зайняті, окрім одного, яке він взяв собі.
— Зрозуміло. Дякую вам, містере Мак-Квінн.
3
Свідчення камердинера
Американець був замінений на невиразного англійця з непримітним обличчям, яке за день до цього підмітив Пуаро. Він акуратно стояв у очікуванні. Підійшовши до нього, Пуаро запропонував йому сісти.
— Ви, як я розумію, камердинер містера Ретчетта?
— Так, сер.
— Ваше ім’я?
— Едвард Генрі Мастерман.
— Ваш вік?
— Тридцять дев’ять років.
— Домашня адреса?
— Клеренвелл, Фрайрстріт, 21.
— Ви чули, що ваш господар був убитий?
— Так, сер. Надзвичайно неприємний випадок.
— Чи можете ви мені сказати, коли ви востаннє бачили містера Ретчетта?
Камердинер дещо замислився.
— Десь близько дев’ятої години, сер. Або дещо пізніше.
— Розкажіть своїми словами, що трапилося?
— Я підійшов до містера Ретчетта, як зазвичай, і запитав про його побажання.
— Якими були ваші обов’язки?
— Вішати та знімати одяг, сер, класти його зубний протез у воду та слідкувати, щоб усе було підготовлено до сну.
— Він вів себе так само, як і завжди?
Камердинер знову трохи замислився.
— Так, сер. Хоча він був дещо схвильований.
— Як саме схвильований? Через що?
— Через лист, який він прочитав. Він запитав, чи це не я поклав його в купе. Звісно, я відповів, що нічого не робив, але він облаяв мене і звинуватив у всіх гріхах.
— Це було незвично?
— Аж ніяк. Він дуже легко скаженів.
— Чи приймав ваш господар снодійне?
Доктор Константин дещо нахилився вперед після цих слів.
— Лише коли їхав у поїзді, сер. Він казав, що інакше він не міг заснути.
— Ви знаєте, що саме він зазвичай приймав?
— Не можу точно сказати, сер, я не впевнений. На пляшці не було жодної назви, лише — «Снодійне приймати перед сном».
— Минулої ночі він його приймав?
— Так, сер. Я налив його в склянку і залишив на туалетному столику.
— Ви особисто бачили, як він його пив?
— Ні, сер.
— Що трапилося потім?
— Я запитав, чи будуть іще якісь побажання та спитав, о котрій годині його вранці збудити. Він відповів, що не хоче, щоб хтось його турбував, поки він сам мене не покличе.
— Так часто бувало?
— Майже завжди. Коли він готувався підніматися, він зазвичай дзвонив провіднику та просив його покликати мене.
— Він зазвичай прокидався з самого ранку чи пізно?
— Це залежало від його настрою. Інколи він прокидався до сніданку, проте іншого разу він спав аж до обіду.
— Тобто ви не здивувалися, що вранці ніхто вас не покликав?
— Ні, сер.
— Чи знали ви, що ваш господар мав ворогів?
— Так, — він відповів дуже спокійно.
—