Фантомна довіра - Лана Вернік

— Тобі не подобаються троянди? — запитав Степан, помітивши її замислений погляд на букеті.

— Подобаються, просто…

— Ти більше любиш коли квіти не позбавлені коріння, — закінчив він.

— Можливо… — Лариса підійшла і пригорнулася до нього. — Я спробую надати їм шанс стати трояндовим кущем… потім.

— Спробуєш, — Степан обійняв її, усміхаючись. — Ти, як справжній лікар, хочеш врятувати життя всьому живому…

— Я скучила… — прошепотіла вона, притискаючись до нього. Дотик до нього, і все всередині запульсувало. 

— Тоня і Бакеро чекають на нас в ресторані.

— Я не хочу в ресторан, — Лора підвела голову з його грудей і поглянула йому в очі, — я хочу поїхати з тобою до квартири… 

Степан поцілував її в чоло.

— Я теж хочу, але давай приділимо їм трохи нашого часу… З розмови з Бакеро я зрозумів, що ви не бачились з вересня, відколи вони приїздили на пиво. Виходить, ти з Тонею зараз зовсім не спілкуєшся?

— Зовсім. Я пробувала домовитися про зустріч, передала їй через Іру записку… Вона сказала, що віддала. Я приїхала на метро “Університет”, як писла, чекала її майже годину, а Тоня не прийшла. Пізніше через Іру вона передала, що забула про зустріч і згадала вже пізно ввечері. Мабуть, Бакеро займає всі її думки і час.

— Зрозуміло, але дуже дивно. Так що мені робити з букетом? Ти на нього так поглянула, що я навіть не наважуюся його тобі подарувати… чи вручити… чи віддати на реанімацію, — він усміхнувся. — Що мені робити?

— Даруй, — Лора відхилилася від нього і прийняла квіти з його рук, — дякую, вони дуже гарні.

Лора усміхнулась і підняла обличчя до Степана, зустрічаючи поцілунок. Його теплі губи і прохолодне повітря створювали неповторний контраст відчуттів і розпалювали внутрішній вогонь бажання.

— Ільченко, в понеділок не проспи пари! — крикнув Валерій, виходячи з Костиком з корпусу і йдучи вздовж будівлі. Вони перервали поцілунок. Лора озирнулась і махнула хлопцям рукою “Бувайте”.

— Хто це? Я його приб’ю зараз.

— Валерій Іщенко, я тобі про нього розповідала… 

— А, той що працює на швидкій?

— Так. А той маленький — Костик Берман. Думаю, в майбутньому він буде відомим психологом… Хай живуть. Обоє. То куди ми їдемо?

— Зараз побачиш. Тобі там сподобається.

Вони поїхали в “Пантагрюель” (він згадувався у попередніх главах) — ресторан італійської кухні біля Золотих Воріт. Бакеро і Тоня чекали їх за столом. Вони вже зробили замовлення і розмовляли, коли Лора і Степан, спираючись на милицю, підійшли. Привіталися. Степан допоміг Лорі зайняти своє місце, посунув стілець і сам важко сів поруч. Офіціант приніс вазу для квітів. Бакеро сказав, що букет дуже гарний і що Лора сама — як квітка, від чого вона почервоніла. Тоня не сказала нічого про букет, і про браслет, який помітила.

— Що з ногою? — поцікавилася Тоня.

— Та швендяв де не слід, — усміхнувся Степан.

— Ото сиди вдома і ноги ціліші будуть, — Бакеро весело оглянув пару перед собою, намагаючись вирахувати теперішню стадію їхніх відносин. 

— З листопада засяду. Це відрядження відкатаю — і все. 

— О, за це потрібно випити, — усміхнулася Тоня.

— Ні, я пас, — Степан похитав головою.

— Та годі, хто ж тебе зупинить? Ти ж на мигалці.

— Я сам себе зупиню.

— Лоро?

— Я теж не буду, — вона, заперечуючи, похитала головою.

— Ну, як знаєш, — гмикнула Тоня.

Замовили страви: тунець на грилі і лазанью — Лорі були цікаві ці страви, чула, але ніколи не їла. А ще тірамісу на десерт і чай. Як і колись, обираючи замовлення, Степан розповідав Лорі про страви, на що Тоня незадоволено гмикала, але нічого не казала. Вона не розуміла, чому не можна почитати склад страви з меню, а розпитувати про це Степана, тим самим “палячись”, що нічого не знає… як селючка.   

— Щось ви якось мало замовили, — зауважила Тоня, коли офіціант пішов.

— На ніч багато їсти — шкідливо, — відповів Степан. Насправді, просто планували раніше піти. Сенсу замовляти багато всього не було, та і порції тут були пристойні.

За весь час їхньої присутності Тоня лише декілька разів заговорила до Лариси і за всю вечерю дівчата між собою майже не спілкувалися. Лише іноді перемовлялись загальними фразами. За столом переважно спілкувались Степан і Бакеро, а Тоня вставляла у їхній діалог якісь питання чи уточнення.

Розмова, переважно, була про заходи, на які їздив Бакеро з Тонею за цей час: у Харкові, Дніпропетровську, Києві… Про Казантип вони розповідали у вересні, зараз лише згадували, бо за цей час назбиралося теж чимало інформації для розповіді. Лариса слухала, усміхалась, але майже не розмовляла. Степан сидів поруч, і вона, прихилившись до нього, слухала пригоди подруги і її хлопця.

— Щось Русалка сьогодні така тиха, — усміхнувся Бакеро до неї. — Ларисо, ти чому така мовчазна? Щось трапилося?

— Степан тут, то ж все добре, — Лора знизала плечами.

— Чому тоді мовчиш?

— Я слухаю вас, — вона усміхнулась.

— І ти нам щось розкажи, ми тебе теж послухаємо.

— Та мені нема що розповідати. Я ж ніде не буваю. У мене щодня те саме: дім та училище. Нічого цікавого.

— То потрібно було погоджуватись ходити з нами в кіно. Ми б розбавили твій сум, — усміхнувся Бакеро.

— Так, мабуть… — Лариса опустила погляд. Ніякої пропозиції їй ніхто не озвучував...

— Степане, а ти надовго? — защебетала Тоня.

— Їду 19-го вранці, а що?

— Може щось придумаємо, підемо кудись всі разом?

— Нічого не можу обіцяти. У мене лікарняний, — Степан усміхнувся і обійняв Лору, — і саме з цієї причини зараз змушені вас залишити. Нога починає боліти.

— А що у тебе? Перелом? — поцікавилася Тоня.

— Ні. Не перелом, — Степан покликав офіціанта для розрахунку.

Він допоміг Лорі сісти в машину і зайняв водійське місце, поклавши милицю на заднє сидіння.