Фантомна довіра - Лана Вернік
— Не пам’ятаю, але було ду-у-уже видовищно.
Лариса повернула до Валерія голову.
— Іщенко, мене заміж ще ніхто не кликав, тому заспокойся і повторюй теми.
— Ще ні? То я почекаю. Ти тільки пообіцяй, що не забудеш мене запросити.
— Охолонь, — Лора поглянула на нього спідлоба.
Прийшла викладачка. Всі затихли, і почалося заняття. Спочатку всі написали тест, одразу ж було надано вірні відповіді — порівняли, і почалася робота над помилками.
У Лори все було вірно. Вона слухала відповіді своїх одногрупників і викладач лише іноді запитувала у неї чи вона згодна, бо помічала, що думками дівчина була десь далеко…
Між заняттями була перерва в одну годину, за яку в майбутньому студенти повинні будуть переміститись містом з практичного заняття в одній лікарні до іншої… і також це була їхня “обідня перерва”. Лора хотіла тихенько перекусити в коридорі, але з хірургії прийшла друга бригада і Олена Пилявець потягла всіх обідати в парк, доки ще тепло. Розповіли, що у кого було на заняттях. Валерій веселив старосту, котра також була в другій бригаді. Цього літа його дівчина закінчила школу і поїхала навчатися до Вінниці. Відстань зіграла з ними злий жарт — вона собі там знайшла іншого. Але Валерій не сумував і перебував в активному пошуку нової “дами серця”. Олена, побачивши браслет, почала вимагати “всі подробиці” — нема ніяких подробиць, просто приїхав і подарував. У нього в родині “радувати дівчаток” прийнято. Олена зітхала, що її хлопець наче і при бабках, але нічого ніколи їй не дарує.
— Знаєш, мені колись одна жіночка сказала, що неважливо, скільки чоловік заробляє… Важливо — скільки він готовий на тебе витрачати.
— Яка розумна жіночка, — повільно промовила Олена, пригостившись Лориним печивом, — це не твоя мама?
— Ні. Це була продавчиня в ювелірному магазині.
— Гм… Якщо він не готовий на мене витрачати — то, я так розумію, його потрібно або зацікавити почати це робити, або кидати нафіг… і я схиляюся до другого варіанту.
— Якого варіанту? — до них підсів Іщенко і теж взяв печиво з паперового пакету в руках Лори, — М-м-м… смакота.
— Іщенко, йди гуляй, ми тут балакаємо.
— Про кого? Давай зробимо це разом, — він розплився в усмішці.
— Та ну тебе, збоченець, — Олена штовхнула його у плече.
— О, зроби так ще, мені подобається…
— Ти мені скажи краще, чому не всі хлопці — щедрі?
— Оце у вас тема… — він насупив брови і взяв ще одне печиво. — Піду я, краще, старосту подістаю.
— Я думаю, що якщо він вже отримує те, що хоче, то не бачить необхідності у додаткових витратах і зусиллях, — несподівано сказав Берман, що сидів на лаві недалеко від Лори.
— Костик, блін, звідки ти тут узявся? — Олена аж підскочила від несподіванки.
— Я тут сидів від самого початку, це ви підсіли до мене, — він усміхнувся.
— Ти його бачила? — запитала Олена в Лори.
— Так, він пив воду, коли ми прийшли, — Лариса усміхнулася до хлопця і простягнула пакет з печивом, з якого він дістав одне і кивнув головою на знак подяки.
— Що ти там сказав про зусилля? — Олена переварювала інформацію.
— Олено, почитай книжки про стосунки, я можу підготувати тобі список, — спокійно відповів Берман, — і ти зрозумієш, як часто жінки самі себе знецінюють у руйнівних для них стосунках з негідними чоловіками.
— Костик… Зігмунд, блін, Фройд… Ти такий розумний, що аж страшно. Що ти робиш з нами в училищі? Йди мозкоправом.
— Піду на психолога. Після медучилища.
— Я думаю, ти будеш дуже хорошим психологом, — усміхнулася до нього Лариса, Костик усміхнувся у відповідь.
Лариса встигла повторити ще раз хірургію перед початком практичних занять і почувалася впевнено. Вікна аудиторії виходили на бік парадного входу і вона мимоволі визирала у вікно, виглядаючи Степана, особливо часто під кінець заняття. Визирнувши в черговий раз, побачила, як приїхав знайомий Land Cruiser та запаркувався на узбіччі. До закінчення пари було ще 20 хвилин. Зітхнула. Це зітхання не лишилося непоміченим Валерієм.
— Приїхав? — запитав він, усміхнувшись, визирнув у вікно.
— Так, приїхав.
— Крута тачка. Він в тебе що, бандюк? Чи “рішала” якийсь?
— Це службова, — Лора відійшла від вікна.
— Ти впевнена? — перепитав хлопець з недовірою, ще раз визирнувши у вікно.
— Впевнена.
— Я спочатку думав, що цей твій новий пацан — якийсь військовий, але навряд чи якийсь служака буде кататися на такому тачилові.
— Іщенко, ти вже готовий здавати мені тему? — уточнила Наталія Андріївна, викладач хірургії.
— Е… Ще ні.
— Шкода. Я сподівалася, що ти відповіси і підеш, нарешті… від тебе забагато шуму.
— Ільченко дуже хоче піти. Почніть опитування з неї. По її душу вже й приїхали, — весело сказав Валерій, киваючи у бік вікна.
— Ільченко? Чудово. Можливо, коли Лариса піде ти хоч на мить зосередишся, а не розглядатимеш її. Ларисо, якщо готова — підходь, — викладачка одягнула окуляри і вказала рукою на стілець біля себе.
Здавши тему Лора забрала свої речі з аудиторії і, попрощавшись, вийшла в коридор. Вона швидко зняла білий халат та, накинувши куртку, поспішила до сходів. Їй хотілося якнайшвидше опинитися біля Степана, пригорнутися до нього, вдихнути його запах, відчути тепло його тіла і обіймів. Це просто хвороба якась… хіба так можна реагувати на чоловіка? Вона ж його майже не знає… та й він сам не поспішає їй відкриватися... так, потрошку… Його пропозиція переїхати до нього гріла серце думкою, що вона йому небайдужа і він хоче бути з нею, а з іншого боку розуміла, що ніяких зобов’язань така пропозиція за собою не несе і мамі це точно не сподобається. Проте ноги несли її сходами вниз, в хол, на вулицю, де він чекав на неї…
Коли Лариса вийшла з корпусу — Степан стояв біля машини з великим букетом яскраво-червоних троянд у руках. Він не відводив від неї погляду і з усмішкою чекав наближення дівчини. Йти до неї — не міг, за день ходіння нога набрякла і нила. Підійшовши, Лора зупинилась і поглянула на квіти. Дуже гарні. Руслан також дарував їй квіти. Різні. Таких червоних не дарував ніколи, але якими б не були квіти, Ларисі завжди було їх шкода. Вони росли такі гарні на кущі, а їх взяли і зрізали…