Заміж у покарання - Марія Акулова

І я, і сама Люба, здається, дуже яскраво уявляємо картину затримання. По моєму тілу пробігається тремтіння, дівчина прискорено дихає і в одному ритмі гладить моє плече і свій живіт. Я все ж таки акуратно знімаю її руку. Не потрібно.

– Я вас побачила, подумала, що зможу донести. А ви вже пану прокурору... У нас маленький скоро буде, Айлін... А Віті там погано... Йому не можна в СІЗО. Там усім погано… Його там б'ють… Їм треба, щоб він зізнався. А йому нема в чому визнаватись…

Від хвилювання починає нудити. Спочатку у вухах гомін, потім взагалі закладає. Мені треба переварити. І зустрітись із Наумом.

– Вибачте, Любо. Але зараз не можу говорити.

Бачу, як у очах гасне надія. Потім знову спалахує.

– Можна я вам зателефоную? Айлін…

Ні. Звісно ж, не можна.

Тремтіння не минає. Я не знаю цю людину. Не має її слухати. Вірити їй. Допомагати.

Нічого не маю, але киваю.

– Записуйте номер.

Як тільки Люба повторює мій мобільний, ззаду на мій поперек лягає рука.

Це так несподівано, що здригаюсь і повертаю голову.

Бачу уважний, навіть попереджувальний погляд Наума, спрямований на дівчину, що підійшла до мене. Мене він дряпає.

Люба під ним теж ніби зморщується.

– Вибачте, Айлін… Я вас наберу…

Вона ховає мобільний у кишеню і задкує, швидко розвертається і йде геть, втиснувши голову в плечі. Мені ось зараз стає її ще шкода. А на Наума я злюся. І за покладену на поперек руку, і за те, що «відігнав»…

– Ти її знаєш? – Чоловік запитує, опускаючи погляд на мене.

– Ні. Як і вас.

На мою шпильку він відповідає посмішкою. А потім знову хмуриться. Підштовхує вгору сходами. Відчиняє переді мною двері.

– Безкоштовна порада, пані Салманова. Не переймайтеся сльозливими історіями незнайомців. Що вона хотіла? Пільг немає? Квартира згоріла? Чоловік під час виконання загинув? Просити завжди будуть. Ти всіх не задовольниш...

Я нічого не відповідаю. Прикушую язик.

Тільки порад від Варича мені й не вистачало. Я прийшла сюди не за ними, а за інформацією.

***

Ми з Наумом не вибачаємось одне перед одним за запізнення. Я не показую, що заведена до краю. Наум виглядає так само, як  під час першої та другої нашої зустрічі – абсолютно розслабленим.

Довго обирає страви за меню. Потім з усмішкою «катує» офіціантку, що підійшла до нас, одночасно з цим кокетуючи. Мене навіть нудить від того, як це очевидно, і як чудово працює.

Упевнена, якщо після обіду Наум спитає у неї номер телефону, вона неодмінно дасть. І не номер також дасть.

Злюсь не на те. Думаю не про те. Мотаю головою і прошу зелений чай.

Хотіла б не реагувати ні на не найпривітнішу усмішку офіціантки, ні на іронічне посмикування губ Наума, але я на взводі, тому складно.

– І наполеон, будь ласка… – Він просить за мене, чим злить. Але йому дівчина з радістю киває, робить позначку в блокноті та йде.

Після цього вся увага дістається мені. Зараз я вже не хвилююсь, як у день зустрічі під квартирою Айдара. Чоловік знову може дізнатися, що ми з Наумом зустрічалися, але цього разу мені є, що відповісти.

Я намагаюся розібратися в тому, що відбувається довкола. У чому мені цілком можливо доведеться захлинутися.

– Не розстрілюй поглядом, красуне. Салманов мене за одне місце на дерево підвісить, якщо дізнається, що навіть не погодував.

Піднімаю брови та демонструю поглядом скепсис. Звичайно, враження справляю не настільки вражаюче, як уміє мій чоловік чи його колега, але реакцію все одно викликаю – Наум сміється та хитає головою.

– Коли вперше тебе побачив, подумав: ну що за квіточка! Затопчуть же… А зараз бачу – із зубами. Не пропадеш.

— Я хотіла б поговорити про те, навіщо вам знадобилася зустріч зі мною, Науме.

– Не любиш компліменти?

Мотаю головою. На біса мені компліменти? У мене в голові зовсім інші думки. На душі – почуття.

– Ви справді проїздом у нас?

Я встигаю запитати, а ось з відповіддю Наум не поспішає. Нам приносять напої та мій наполеон. Наум ще раз усміхається офіціантці. Вабить пальцем, просячи нахилитися. Вона робить це, він шепоче щось на вухо – червоніє та сміється. Мені дістається ще один незадоволений погляд: на її думку лише дурепа може корчити обличчя морозильником у такій компанії. Але мені все одно. Наум проводжає її спину поглядом, а потім фокусує його на мені.

Цього разу дивиться вже без особливої грайливості. Я впевнена, що кожна його емоція контрольована. Я одразу ж відчуваю настрій на серйозну розмову.

– Ні. Я приїхав до твого Салмана, а він справді послав мене нахуй.

Серце пришвидшується. Мовчу.

Він послав, а я погодилась на зустріч. Зрадниця.