Заміж у покарання - Марія Акулова

Розділ 38

Айлін

Сьогоднішній ранок почався зі дзвінка подрузі – я привітала Лейлу з Азаматом з першою річницею сім'ї та побажала, щоб життя завжди було з ними лагідним.

Саме лагідним. Коли у власному – суцільний треш, для найближчої подруги хочеться найкращого.

Я неодмінно завезу Лейляші подарунок, але ввечері. Бо далі я збираюся і їду до мами.

Перший суд пройшов не так, як хотілося б мені та моїм батькам. Бекір залишили під вартою, хоча я чула, як чоловіки обурювалися (і я з ними повністю згодна): чому б не призначити хоча б домашній арешт?

Суддя наче за щось на брата розлютився. А може, я просто вигадую і нічого не розумію в праві.

Але факт у тому, що брат і далі знаходиться у СІЗО. Його адвокат оспорює запобіжний захід, тато ходить темніший за хмару, а мама ніяк не може повернути собі повне самовладання.

Ми з батьком за неї боїмося, хоча одне одному в цьому й не зізнаємося. Мені потрібно готуватися до іспитів, у мене є свій дім, який потребує догляду. Свій чоловік, у якого, підозрюю, проблем не набагато менше, ніж у нас, але я закидаю все, визначаючи своїм пріоритетом її стан.

Приїжджаю вранці та проводжу з нею дні. Намагаюся відволікти і запевняю, що все буде гаразд.

Поводжуся, як тато.

Це Айдар може дозволити собі розкидатись правдою. Ми – ні. Та й його правда…

Я не впевнена, що мій чоловік все правильно розуміє. Я не вірю, що Бекір систематично робив погані речі.

Іноді дуже акуратно питаю у мами, відколи він ходить клубами, невже закинув вивчення Корану? Чи не помічала вона змін?

Вона на все відповідає мені дуже чесним: та ні… Про що ти, кизим? Бекір яким був – таким і лишився! Бувало, гуляв, звичайно, але набагато частіше затримувався на роботі допізна. Але ж це робота, кизим! Адже Айдар-бей теж напевно затримується!

У такі моменти я киваю і мовчу.

Так. Айдар-бей також затримується. Приховує від мене багато чого. Про щось я сама не питаю. Але атмосфера навколо нас загострюється так сильно, що навіть я вже просто не можу цього не помічати.

Мені зрозуміло, чому він сказав, що ми не можемо втручатися. Летять голови страшенно багатих та впливових людей. Я знаю, в чиїх руках серп, що їх зносить. І я не відмовляю чоловікові в праві домагатися справедливості, але… Я не можу позбутися думки, що Бекір – це не випадковий збіг, а підстава. Важель, за допомогою якого на Айдара хочуть натиснути.

Таких, мабуть, багато. Але тільки цей стосується особисто мене.

Подібні міркування я здебільшого залишаю при собі. Ні з ким не ділюся. Коли тато намагається вивести мене на потрібну йому розмову, корчу з себе дурненьку. Почуваюся хорошою дружиною, але все одно зрадницею. Мене з дитинства вчили, що немає нічого важливішого за сім'ю. Навіть спогади про те, як зі мною ця сім'я вчинила, не дарують полегшення від ніби-то солодкої помсти бездіяльністю. Душа просить щось робити, щоб допомогти Бекірові, а не забовтувати проблему.

Я бачу, як складно мамі. Бачу, як батько старіє.

Їхній єдиний син, головна надія і гордість потрапив в історію, в яку міг вляпатися кожен третій хлопець. Але одна річ кожен третій, а коли свій…

Ми живемо від надії до надії. Наша наступна – це домогтися зміни запобіжного заходу. Мама вірить, що цього разу все буде добре. Батько тримає інтригу. Я просто мовчу. У Айдара вже теж не питаю. Ми з чоловіком не торкаємось теми. Мені здається, навіть одне від одного тримаємо дистанцію. Не критично, але відчутно.

– Кизим…

Чую оклик, здригаюся. Я задивилася на вид за нашим кухонним вікном. Відпускаю тюль і повертаюсь до мами. Вона мені посміхається. Я у відповідь також.

У душі давно нічого не повертається. Я не потребую прощення, сліз і визнань, що зі мною вчинили жахливо.

Те, що сталося з Бекіром, для мене оголило мамину вразливість. Вона й по мені так убивалася, я ж знаю. Мені не легше від думки, що її можна було б ще помучити.

Підходжу. Вона дме на лопатку, тримаючи під нею долоню, а потім простягає мені. Я слухняно куштую м'ясну підливу на обід.

– Дуже смачно, – відповідаю чесно та з усмішкою. Мама розквітає. А я знову гадаю, що вона живе на чистій вірі.

Якщо не дай бог Бекіра не відпустять, вона знову піде на дно.

Правда і на брата я вже теж не злюся. Складно злитися на рідну людину, коли знаєш, що їй зараз погано. Я впевнена, що СІЗО – це курорт. По шкірі озноб від думки, як йому там перебувати.

Айдар сказав, він пояснив моєму батькові, що треба робити. Я не уточнювала деталей у жодного з чоловіків, але мені здається, батько намагається домовитися з хлопцем, який отримав поранення. Не знаю, чи вдасться. І що це дасть – поки що теж.

Ми з мамою чуємо, як до будинку під'їжджає машина. По гулу двигуна впізнаємо татову.

Мама починає сильніше метушитися, а я намагаюся перебороти хвилювання. З татом легше не стає. Я почуваюсь винною. Дочкою, що не виправдала надії. Не здатною вплинути на чоловіка.