Заміж у покарання - Марія Акулова

Ох…

Щоки спалахують. Я впевнена, що не маю права на нього впливати, а рідні хочуть зробити так, як зручно, а не правильно. Але сказати це язик не повернеться. На кону життя їхнього сина та мого брата. Я їх чудово розумію.

А сама нікому не побажала б опинитися на своєму місці.

Тато заходить до будинку, мама йде йому назустріч.

Серце коле. Я останнім часом до Айдара так не вибігаю. Почуваюся скрізь зрадницею. І цієї сім'ї, і тієї…

Сама назустріч не поспішаю.

Зупиняюся у дверях. Ми обмінюємося з татом кивками. Я завжди відводжу погляд першою і досить швидко. Мені здається, він чекає, коли я попрошу його про розмову наодинці. Але я не прошу. Чоловік сказав, що ми не втручаємось.

– Голодні? – Мама переводить погляд з мене на тата і назад. Підозрюю, ми вдвох посміхаємося, бо це потрібно мамі. Тому ж удвох киваємо.

Баба йде до кабінету зробити кілька дзвінків перед обідом, а ми з мамою тим часом накриваємо на стіл.

Я майже переїхала до батьків. Єдине, що ще не ризикнула зробити, це залишитися з ночівлею. Мама пропонує щодня, а я не можу. Мені важливо хоча б уночі відчувати тепло Айдара поряд. Між нами все не так. Ми на нервах. Я боюсь, що там зламається.

– Може чоловікові подзвони? Хай би приїхав. У них там поганський буфет, Бекір завжди говорив...

Начебто невинна пропозиція мами коле в серце. Вона стоїть із блюдом зелені в руках і дивиться на мене.

А я не знаю, чи це від душі, чи вона хоче заманити Айдара в наш будинок. Почуваюся жахливою. Усміхаюся і хитаю головою.

– У Айдара дуже багато роботи. Він не зможе.

Мама смиренно киває. Я бачу, як стискає губи. Серце підскакує. Дивлюся їй услід, коли несе блюдо на стіл.

Я теж могла б взяти кошик із хлібом і за нею, але гальмую. Щосили відкидаю думки про те, ким я є для батьків. І ким для Айдара.

Я хочу бути підтримкою та не нашкодити. Це мудрість чи боягузтво?

Не знаю…

Мій телефон починає вібрувати. Опускаю погляд на стільницю. Не можу сказати, що чекаю на чийсь дзвінок, але коли бачу незнайомий номер – лякаюся. Нічого хорошого на думку не спадає, але й не взяти чомусь не можу.

А раптом це щось важливе? Раптом пов'язане з Бекір?

Тому стискаю пальцями мобільний. Проходжу коридором спочатку до дверей, а потім аж на ганок. Сідаю на сходи.

– Алло... – Вимовляю з побоюванням і причаююся.

– Алло, – мені відповідає чоловічий голос. Він здається віддалено знайомим. Та й тон... Я відразу відчуваю, що від мене чекають впізнавання. – Як справи, красуне Салманова?

Зверненням б'є як струмом. Я навіть ковтаю повітря. Ледве не кашляю.

Притискаю кулак до грудної клітки. Нігті боляче впиваються у шкіру. Відчуваю неправильність та забороненість того, що відбувається.

– Здрастуйте, Наум.

Мені краще було б просто скинути. Я пообіцяла і собі, і Айдар, що неодмінно так і зроблю. Але зараз чомусь зволікаю.

– Впізнала. Приємно.

У слухавці – пауза, і я мовчу. Наум недовго чекає, потім зітхає.

– Пані Салманова, я до вас із серйозною пропозицією.

Він намагається пробудити у мені зацікавленість. Але просто не знає, що я краще помру, аніж покажу її.

Мовчки чекаю на продовження. Він хмикає.

– Пристойна, обіцяю… – Сміється, а мені зовсім не смішно. – Я завтра буду проїздом у вашому місті. Салманова набрав – він сказав, що нахуй я йому не потрібний. Обідати зі мною йому ніколи. А в мене не те щоб багато знайомих. Подумав, ну Салманова не відмовить, раз чоловік у неї – хамло...

Мені не подобається ні його гумор, ні його пропозиція. Я розумію, що це привід. Мабуть, і він розуміє, що розумію. Я не така вже й дурепа в його очах. Зараз мені потрібно відіграти у відповідь. Засміятись і сказати, що Салманова з радістю відпрацює обід за чоловіка. Але я не бачу сенсу у цих іграх. Чую клацання дверей за спиною.

Мама виглядає, я теж кидаю на неї погляд через плече. Бачу в очах спочатку полегшення – знайшла мене, згодом хвилювання. Жахливе. Я б нікому такого не побажала.

– Це Бекір? – Її голос звучить вище звичайного. Я переводжу голову зі сторони в сторону, чим роблю боляче.

– Я зараз піднімуся.

Наум все це чує, але навряд чи здатний вловити контекст. Він мовчить, а я чекаю, доки мама зачинить двері.

Схиляюся до того, щоб відмовити. Увечері запитати Айдара, чи казав йому Наум про приїзд. Вже тоді зіставити в голові, правильно зробила чи ні.

– Якщо час є, звичайно… – Але він перебиває хід моїх думок словами. Знову причаююся. – Бо я чув, у вас там ситуація неприємна. З твоїм братом. Бекір же?

– Коли ви завтра будете?

– Годині о третій зможеш? – Я свідомо ковтаю наживку та даю себе підсікти. Як тільки це відбувається – тон Наума змінюється. Чоловік питає вже по-діловому.