Заміж у покарання - Марія Акулова

Розділ 39

Айлін

У мене були цілі вечір і ніч, щоб передумати, покаятися, злякатися. Я не спала. Я й досі сумніваюся.

Я не змогла прямо подивитися Айдарові в очі ні вчора, ні вже вранці. Але і здати назад я теж не можу.

Мені не вистачає розуміння. Я не отримаю його ні в батьків, ні в чоловіка. Можливо, і від Наума теж, але я самовпевнено думаю, що зможу відокремити брехню від правди.

Через безсонну ніч і лютий стрес я дуже розсіяна. Бачу лише двері до закладу, в якому призначено зустріч. Трохи спізнююся, поспішаю, тому не помічаю дівчину, яка підходить до цих же дверей збоку.

Ми зіштовхуємося, у неї вилітає сумка і предмети розлітаються по сходах та тротуару.

– Вибачте! – я моментально тверезію, збігаю назад сходами і починаю збирати звичайну «начинку» будь-якої жіночої сумки. Спочатку дівчина робить те саме, а потім я бічним зором бачу, як сідає на сходи.

Повертаю голову до неї, серце обривається. Вона ще й помітно вагітна. З великим животом. О Аллах! Хоч би я їй не нашкодила!

Далі збираю активніше. Повертаюся до неї і висипаю весь вміст без розбору, як у мішок.

– Може пудра розбилася. Ви мені вибачите? Хочете, я вам грошей дам…

Уважно придивляюся до миловидного обличчя. Лякаюся, бо дівчина мотає головою, закушує губу і раптом починає плакати.

Айко, під землю тобі провалитися! Та що ти наробила?!

Присідаю навпочіпки вже перед нею, намагаюся зловити погляд.

– Вам погано? Я вас вдарила? Живіт болить? Що?

Кладу долоні на її коліна і навіть гладжу. Бачу, що дівчина храбриться. Тисне до себе сумку і погладжує. Шморгає носом. А я одночасно злюся і на неї, і на себе.

Там, напевно, вже чекає Наум, а я тут… Та й невже так важко відповідати на запитання? Вагітність – це ж не хвороба.

– Ні… Ви не вдарили… Я не тому…

– А чому? Я вам все компенсую, якщо щось розбилося! Та й вам не можна на холодному сидіти. Як вас звати? – питаю, підводячись на ноги. Простягаю дівчині руку. Вона хапається і встає з моєю допомогою. Тримається за поперек, погладжує великий живіт.

– Люба.

Я посміхаюся, вона мені теж. А потім знову чомусь хвилюється. Кусає губи, тягне до них руку.

– Люба, ну хочете, телефон мій запишіть? Якщо виявиться, що я розбила все-все-все – компенсую. Обіцяю.

Вона мружиться і мотає головою, потім дивиться просто у вічі. Я бачу, як наповнюються сльозами.

– Я просто за дзеркальцем потяглася, а воно розбите. Посередині тріснуло. А мені зараз не можна сім років горя… Не можна… – Я чудово розумію, якою трагедією може стати розбите дзеркало для емоційно нестабільної людини. Я сама зараз така. Але в даний момент це викликає роздратування, яке я щосили гашу.

Беру незнайому Любу за руки. Усміхаюся.

– Це я розбила. Значить, наслідки також мої. Вам зараз хвилюватися ну ніяк не можна.

Говорю без страху. Віруюча людина може бути одночасно забобонною. Я всім серцем вірю в Аллаха, а не в дзеркала, чорних кішок та іншу лабуду.

Бачу по обличчю випадкової знайомої, що моя впевненість її заражає. Але це знову ненадовго. Вона хмуриться, кашляє. Звільняє свою руку і тягнеться до горла.

Я кидаю нетерплячий погляд на вітрину ресторану. За найближчими столами Наума немає, але це нічого не означає. А мені страшно, що не дочекається і піде. Я потім себе з тельбухами з'їм.

– А ви ж Айлін, правильно? Айлін Салманова?

Дівчина запитує, дуже різко повертаючи мене до нашого з нею спілкування. Усередині холоднішає. У горлі сохне. Я хмуруюсь і відсмикую руки. А ось вона крісь сльози усміхається.

– Ну так… Ви мене не пам'ятаєте… Це я вас…

– Ми знайомі?

Киває. Залишає погляд унизу. А я намагаюся згадати, але не виходить.

– Так. Ми зустрічалися кілька разів на заходах. Ви дружина Айдара Салманова. А я… – Вона не домовляє. Знову нижня губа тремтить, вона веде погляд убік, дивиться на асфальт... Але бере себе в руки і повертається до мого обличчя. – Це не ви винні, Айлін. Це моя провина. Побачила вас. Вирішила, що це шанс. Що бог мені шанс дає…

– Який шанс, Любо? Я вас не розумію…

Мені мерзлякувато і голова вже закипає. Обіймаю себе і тру плечі.

– Ваш чоловік… Я не сумніваюся, що він хороша людина, що чесна, що добра всім нам хоче… Але навіть хороші можуть помилятися, правда?

Я мовчу, хоч і ясно, що Люба чекає на відповідь. Очі сохнуть від сліз. Вона зітхає. Робить крок до мене і теж торкається плеча, уважно дивлячись у мої очі.

Зараз я вже шкодую, що перша дозволила собі тілесний контакт.

– Мого чоловіка заарештували. Він у міськраді працює, Айлін. У секретаріаті міськради. Він у жодних схемах не брав участі. Ну я ж знаю… Ну де мій Вітя та корупція? А до нас додому прийшли... Його скрутили...