Пор'ядна львівська пані - Люба Клименко

Вони замовили каву, однак зрозуміли, що це не той напій, який їм зараз потрібний. Тож вони замовили собі ще й коньяку. Пенелопа давно так не веселилася. А Кася, почувши всю Пенелопину одіссею — від підглядання в щілинку за Касею і аж до «Болеро» Равеля у Львівській опері, — мало не валялася під столом. Їхнє тіло корчилося від конвульсій. Здавалося, їм зараз настане кінець. Проте кінець не наставав. І їх знову і знову трясло від сміху.

Вони вийшли на світ божий з темної кав'ярні, сп'янілі й знесилені, заплющилися від денного світла і на мить завмерли на порозі.

До них підійшли двоє чоловіків і запропонували їм прогулятися.

Кася зміряла їх професійним оком і кинула зневажливо прямісінько їм в обличчя:

— Та пішли ви...

Після того, як Пенелопа і Кася порозумілися, їхнє життя значно посвітлішало. Вони відчули, що попри їхню несхожість, їх багато-що пов'язує. Передусім — Одіссей.

Вони любили проводити обідню перерву на горищі з голубами на бантині. В дощову погоду, попиваючи каву або чай з термоса, замріяно спостерігали, як патьоки дощової води миють львівську бруківку, а в сонячну погоду роздягалися і засмагали прямо на дошках, відчиняючи віконниці. Голуби вже звикли до їхньої присутності. І їхнє голубине і Пенелопино-Касине існування було щемливо-романтичним.

Одного дня Пенелопа, відкривши свого стола, знайшла там дивну білу коробочку. Вона відкрила її. Там лежав перстеник. Маленький перстеник з магічним камінчиком посередині. Пенелопа подивилася на камінчик на світло. Він мінився різними кольорами. А з внутрішнього боку перстеника був вигравіруваний якийсь напис. Вона взяла лупу і прочитала: «Чекай мене завжди».

Пенелопа жалібно подивилася на Касю і заридала. Та підійшла до неї і поцілувала її в шию, в губи. І вони злилися в одному палкому поцілунку.

Наставала літня пора, і Пенелопа з Касею взяли відпустку одночасно, незважаючи на невдоволення директриси.

Кася знайшла в Карпатах одну самотню хатинку, далеко від цивілізації, і Пенелопа, уперше відправивши чоловіка самого з дітьми до свекрухи, приєдналася до неї.

Їм пощастило з погодою. Була спека. А спека в горах — це просто насолода, оскільки ніщо так не приваблює людину, як контраст: можливість будь-якої миті змінити настрій, обстановку, температуру. Ось і вони могли годинами блукати темним холодним карпатським лісом, аж замерзнути, а потім вилізти на голий белебень і потонути в променях палючого сонця, відчуваючи, що ось-ось отримають тепловий удар. Вони могли увійти в гірський крижаний потік і, плюскаючись там, як малі діти, охолодити своє знеможене спекою тіло.

Господар хатини — молодий красень-гуцул Михайло, небагатослівний, проте дуже надійний в горах, — відвідував їх раз на день, приносячи свіжого молока, хліба і сиру.

Спостерігаючи, як він рубає дрова, Кася сказала Пенелопі:

— Ти знаєш, він мені подобається. Здається, він те, що нам треба!

— Тільки без мене! — замахала руками Пенелопа.

— Не бійся! — твердо запевнила Кася.

Михайло був невисоким, жилавим хлопцем і, як годиться гуцулові, з вусами. Він приходив зранку, ставав на скелі, що висіла над гірським потоком, і спокійно спостерігав, як купаються дві голі жінки. При цьому жоден м'яз на його обличчі не ворушився.

— У ньому щось є... — говорила Кася Пенелопі, спостерігаючи, як він хазяйнує біля хати. — Оте природне, яке нашим міським хлюпикам бракує. — Якщо його обтесати, то це буде... — вона замислилася. — То це буде Говерла!

— Говерла — це гора, — заперечила Пенелопа. — Непорушна гора. Я думаю, що непорушність якраз тебе не цікавить.

— Дарма, зате слово хороше.

Михайло, немов відчуваючи, що про нього йде мова, обертався і дивився довгим незмигним поглядом у їхній бік.

З кожним днем його перебування на безлюдній горі з єдиною хатиною на вершечку збільшувалося у часі. Жіночки постійно знаходили зачіпку, щоб він лишався довше. Та й він, здається, не поспішав додому.

— Місьо, а Місьо, — туркотіла до нього Кася, — а ти жінку маєш?

— Не маю, — казав Місьо і дивився довгим незмигним поглядом на Касю.

— Місьо, а Місьо, — муркотіла далі Кася, — а наречену маєш?

— Ні, не маю, — казав Місьо і дивився, не відриваючись від Касі.

— Місьо, а Місьо, а нам страшно тут ночувати, — пхикала Кася.

— А чого ти си боїш? — дивувався Місьо. — Тут нич нема!

— Тому то і страшно, що нич нема!

Місьо цього не розумів. Він узагалі не розумів цих двох молодих жінок, які, здається, щось від нього хотіли. А, може, то він чогось хотів від них.

— Місьо, а ти коли-небудь спав із жінкою? — допитувалася Кася.

— Ні.

— А знаєш, як це робиться?

— Знаю.

— Звідки?

— Я маю вівці.

Кася дзвінко сміялася.

— Місьо, приготуй нам сьогодні вечерю на вогнищі! — умовляла вона.

І Місьо не поспішаючи розпалював багаття, повільно ставив на нього казанок, повільно чистив цибулю, моркву, картоплю, гриби і довго сидів над юшкою, задумливо дивлячись у киплячу воду, помішуючи її дерев'яною ложкою.

Кася примостилася біля нього і, обпершись підборіддям на коліна, дивилася на вогонь.

Від часу до часу Місьо брав дерев'яною ложкою юшку і пробував її.

— Дай я! — попросила Кася, і він слухняно підніс їй ложку до рота. Вона заворожуюче дивилася йому в очі, а він не відривав свого погляду від неї.

Вона облизалася, нахилилася до нього і поцілувала в губи. Він сидів, боячись