Пор'ядна львівська пані - Люба Клименко

Люба Клименко
Пор'ядна львівська пані

NN

Пенелопа уважно роздивлялася лікаря, що сидів навпроти неї і заповнював її історію хвороби. Кругленький чоловічок із кругленьким черевцем, у круглих окулярах і з круглою лисиною. Єдине, що в нього було не кругле, — це гостра «ленінська» борідка. Нарешті він припинив писанину і почав вивчати результати її аналізів та обстежень головного мозку.

— Мушу вам сказати, шановна пані... мгм... (лікар подивився на обкладинку історії хвороби) Пе-не-лопо (по складах прочитав він), що у вас ніяких суттєвих з'юшень (лікар не вимовляв літери «р») немає. Я не бачу ніяких патологій, дойогенька. Отже, етіологія ваших головних болей нагадує т'ядиційну міг'єнь.

Лікар подивився на Пенелопу зосередженим поглядом і спитав:

— Ви заміжня?

— Так.

— Давно?

— Десять років.

— Дітей маєте?

— Так, двоє.

— Часто маєте статеві стосунки з чоловіком?

Пенелопа отетеріла.

— Прошу?

— Чи давно ви мали статеву близькість з вашим чоловіком? — переформулював запитання лікар.

Пенелопа була обурена запитанням. Проте все-таки напружила пам'ять.

— На Різдво, здається... Так... Ще запам'ятала: гріх же!

Лікар замислено подивився у вікно, за яким набубнявіли весняні бруньки.

— Та-ак... — протягнув він. — Ви от'їмуєте задоволення від статевої близькості?

— Прошу? — перепитала Пенелопа.

— Я питаю: чи от'їмуєте ви задоволення від близьких стосунків з чоловіком? — голосніше повторив лікар.

«Він думає, що я глуха! Що він мене питає, цей старий збоченець?» — Пенелопа відкрила рота, щоб висловити обурення пор'ядної львівської пані, проте останньої миті стрималася.

Лікар подивився на неї зі співчуттям і, немов промовляючи «з вами все ясно», закопилив нижню губу.

— Ну що ж, дойогенька моя! — у голосі лікаря бринів щирий жаль. — Що я можу вам поядити? Може, сп'йобуєте завести собі коханця?

Пенелопа підскочила з місця і кулею вилетіла з кабінету на вулицю.

«Старий козел! За кого він мене приймає?»

Вона летіла проспектом Шевченка до Галицького базару і навпростець до своєї роботи. Обідня перерва закінчувалася, а треба було ще встигнути запарити собі каву і перекусити канапками.

Вона, як завжди, захекалася, піднімаючись крутими дерев'яними сходинками холодної старої львівської кам'яниці. Не стишуючи ходи, пробігла коридором, і луна від її кроків рознеслася по всій, майже порожній, будові. Пенелопа зайшла до свого кабінету і поставила воду на каву. Потім вийняла загорнені в серветки канапки і поклала їх на тарілочку.

Зненацька вона почула якийсь дивний звук — чи то схлипування, а чи стримануваний стогін. Пенелопа дослухалася. «Привиди чи що?» — подумала і відразу ж забула: звук води, що вже закипала, відволік її увагу. Вона сіла біля вікна і, попиваючи каву, розглядала зі свого вікна львів'ян, а точніше, львів'янок, які навесні ставали просто фантастичними.

Зненацька дивний звук повторився. Пенелопа здригнулася. Він долинав через двері, які вели до сусідньої кімнати. Двері давно вже були замкнені на ключ, і на них висіла старовинна мапа Львова ХVІІ ст. Пенелопа обережно підійшла до мапи і з підозрою подивилася на площу Ринок, потім припідняла мапу і, побачивши внизу шпарину для ключів, зазирнула туди.

Спершу вона нічого не змогла розгледіти. Пенелопа побачила спину чоловіка з мокрою сорочкою, який чомусь тримав за п'яти чиїсь ноги. Чоловік інтенсивно розгойдувався взад-уперед, а рожеві пальчики на ногах, які він стискав, ворушилися в такт його зусиль. Пенелопа не могла збагнути, що діється. Вона уважніше придивилася, і раптом з-під ліктя чоловіка виринула розпатлана голова її молодої колеги Касі. Нарешті Пенелопу пронизав запізнілий здогад. «Матко Боска!» — мало не вигукнула вона і закрила собі долонею рота. Тієї ж миті Кася зробила собі те саме, щоб притлумити стогін, який виривався з її вологих вуст.

Пенелопа відірвалася від шпаринки, мало не зірвавши старовинної карти Львова і відскочила від дверей, мов ошпарена. Вона повернулася до своїх канапок, однак їсти їй уже перехотілося. Пенелопа сиділа нерухомо, і, вирячивши очі, втупилася в Замкову гору на мапі.

Через деякий час вона повільно, мов сновида, встала з місця, підійшла до вхідних дверей кабінету, замкнула їх на ключ і так само повільно, з застиглим поглядом, підійшла до мапи. Вона присіла навпочіпки і знову залізла під неї.

Те, що Пенелопа побачила, водночас обпекло її і загіпнотизувало. Кася лежала на столі, прямо на розгорнутій великій «Актовій книзі Львова ХVІІ ст.». Касині ноги вже звисали вниз, а чоловік — Пенелопа його впізнала, це був науковець із Києва, що перебував у їхньому архіві у відрядженні, — опершись ліктями на безцінний пергамент, на який Пенелопа боялася навіть дмухнути, жадібно впився поцілунком у Касині вуста. Водночас він продовжував свої ритмічні рухи. Його оголений задок стискався і розпружувався в такт коливанням тіла.

Пенелопа вперше в житті бачила оголений чоловічий зад. Вона зачаровано дивилася на ці половинки, і єдине, про що вона думала, — це про «Актову книгу Львова ХVІІ ст.»

Дмитро Іванович, — а так звали молодого доктора історичних наук із Києва, — підвищив швидкість своїх коливань, і Пенелопа здогадалася, що ця магічна дія наближається до свого логічного кінця. Вона розкрила була рота, щоб вигукнути: «Тільки не кінчайте на Актову книгу!», проте їй немов заціпило.

Дмитро Іванович прохрипів здавленим голосом:

— У тебе можна?

Кася заперечно захитала головою, і він з бичачим стогоном вирвав своє грішне місце з іншого грішного місця і, затиснувши його в руках, направив його, мов шланг, на оголений Касин живіт. Дмитро Іванович почав дивно смикатися, немов від електричних імпульсів, і з його грішного місця прямо на Касин пупок, у такт імпульсів, почала випльовуватися мутно-біла рідина. Кася, тихенько стогнучи, розмазувала цю рідину по своєму животу.