Кінець Великого Юліуса - Тетяна Григорівна Ситіна
— Одну хвилину!
Штарке не встиг закінчити думки. Його зупинив невисокий кремезний чоловік, який чимсь нагадував боксера. На ньому був новий костюм, покритий сальними плямами, ліве плече було трошки вище за праве. За ним стояв ще один, худий і тонкий, дуже молодий.
«Надто молодий для таких справ», подумав Штарке, впізнавши в цих людях свою долю.
— Ну, давай тут, поки близько немає людей! — сказав молодий.
Обличчя у нього було синє від дешевої пудри, очі, помутнілі від хвилювання, ніяк не могли взяти у фокус обличчя Штарке.
— Швидше! — повторив молодий.
— А може, це не він! — відповів старший. — Слухай, тебе звуть Гейнце Штарке?
— Так, це я! — стомлено промовив Штарке, байдуже дивлячись на оранжовий круг світла навколо ліхтаря.
— Тоді ходімо! — сказав старший і перший пішов до руїн, закритих щитом для афіш. — Він не пищатиме! — сказав він діловито молодому. — Він уже готовий. По очах видно.
Вони увійшли в тінь, і Штарке з розпачем подумав, що не може зачепитися за якусь думку чи почуття, щоб продержатись на них ці кілька останніх хвилин. У голову лізли всякі дурниці про те, на які гроші живе тепер Крюгер і що літо в цьому році раннє і тепле.
— Швидше! — прохально сказав молодий.
За кілька хвилин вони вийшли з руїн — молодий і той другий, старший — і ввійшли в смугу світла.
— Чого ти сіпаєшся? — сказав роздратовано старший. — Хіба це ми рішили старика? Люди старші і розумніші за нас вирішили, що він своє оджив! Ти звідки прийшов до шефа?
— Я член організації юних захисників Німеччини… — переборюючи озноб, сказав молодий. — А ти?
— Ну, я — інша справа! — ухильно відповів старший. — Я… — він запнувся і вилаявся.
Вони мовчки дійшли до рогу, і старший сказав:
— Я піду доповім шефові, а ти вільний… Юний захисник! — повторив він і сплюнув під ноги парубкові.
За рогом був вхід у ресторан, і вони, як тільки розійшлись, одразу ж загубилися в натовпі.
Пізно ввечері Смирнов доповідав генералові.
Генерал був новим начальником, недавно призначеним у Комітет державної безпеки. Смирнов ніяк не міг звикнути до його молодості і, доповідаючи, з інтересом поглядав на нього. Тридцять п'ять років, дві Золоті Зірки, одержані в мирний час, загоріле обличчя…
В свої п'ятдесят років Смирнов повністю відчував трудність дорученої йому роботи. Всупереч сподіванням ця трудність з роками зростала. Читаючи чи слухаючи донесення, Смирнов уже мимоволі в першу чергу вдумувався не в самий факт, а в думках прикидав обсяг справи, простежував слабкі місця, і саме повнота досвіду, яка одразу розкривала всі труднощі, заважала іноді рискнути там, де потрібен був риск, спонукала зволікати…
Ось чому його не висунули на підвищення. На посаду, яку він, здавалося б, мав усі підстави зайняти, прибув веселий і ввічливий молодий генерал.
Смирнов розумів, що начальство вирішило правильно, і не відчував образи. І ця здатність бути об'єктивним навіть у такому дражливому для себе випадку примушувала полковника особливо відчувати свій вік.
— У мене не було ніяких даних! — говорив Смирнов. — Подумав: а чи Цванцік не зустрічався з Гореллом? Тинявся ж по світу! Я поїхав до нього в тюрму, поговорив, виявилось — зустрічався! Одного разу, — розповідав Смирнов далі по своїх записах, — зв'язковий Цванціка, артист вар'єте Лайхтер, повідомив, що з ним хоче зустрітись якась висока особа, судячи по опису, — Горелл. Зустріч відбулася вдень у саду духовної семінарії в Кракові вісім місяців тому. За словами Цванціка, «особа» запропонувала йому зробити диверсію на будівництві Палацу культури у Варшаві. Цванцік категорично відмовився.
— Бреше! — озвався генерал. — Просто злякався.
— Я саме так і розцінив цей момент! — згодився Смирнов. — Далі. Через тиждень Цванцік і Лайхтер під час наступної зустрічі напились, і Лайхтер почав осуджувати Цванціка за боягузтво, за те, що він не зумів сподобатись «особі». Сказав, що ця зустріч могла вирішити кар'єру Цванціка. Потім він почав хвастатнся своєю обізнаністю. Виклав йому відому «концепцію» про «центр і басейни». Заявив, що розвідувальні органи тепер переключаються на терор і диверсію…
— Це ми знаємо! — похмуро перебив генерал. — Завжди займалися вбивствами і диверсіями, що ж тут «переключатися»?
— Лайхтер твердив, що все це йому розповів якийсь Стефен Горелл, крупний розвідник…
— Вони всі про це зараз базікають! — сказав генерал. — Я вчора в одному матеріалі зустрів фразу: «В світі немає більше нез'ясованих питань. Є тільки невідкладні справи». Так ось, Гарасиме Миколайовичу, треба діяти! — сказав генерал, закриваючи папку і відкладаючи її. — Далі зволікати небезпечно. У мене склалося враження, що вигадка з диверсією на будівництві Палацу культури у Варшаві — трюк! Якби Горелл справді планував диверсію, він розкрив би завдання Цванціку тільки в самій Варшаві. Горелл для чогось знайомився з Цванціком і спробував його реакцію на гадану диверсію. Взагалі, Гарасиме Миколайовичу, ви звернули увагу на те, що Горелл весь час цікавиться «кадрами»?
— Так, я думаю про це, — кивнув Смирнов.
— Ні, справді! — пожвавився генерал. — Візьмімо його діяльність у Сосновську! Чим він займався в гестапо? Явно шукав і підбирав якихось людей! І, мені здається, не розвідників! Нам би з вами хребетик його намацати, одразу легше стане. Ні, гляньте, як виходить! Діяльність у Сосновську — кадри. Де його зустрів Крюгер? У Харта, за повідомленням Штарке. А ми ж знаємо, що Харт і досі продає інформацію про європейських діячів науки. Отже, знову питання кадрів? Зустрічі з Цванціком, знову знайомство, перевірка все той же інтерес до кадрів!
— Безпосередніх фактів поки що мало! — несхвально зазначив Смирнов. — Здебільшого все відбиття…
— Ми самі знайдемо прямі факти! — заперечив генерал. — Треба наступати, Гарасиме Миколайовичу! В такій справі вичікувальна позиція не підходить!
— Я, товаришу генерал, згоден наступати! — з ледве помітною досадою сказав Смирнов. — І, як тільки визначиться напрям…
— А ми самі визначимо напрям! — наполегливо зауважив генерал. — Обробка первинних даних закінчена?
— Закінчується, товаришу генерал!
