Кінець Великого Юліуса - Тетяна Григорівна Ситіна
— Як бачите! — задихаючись сказав Крюгер, сидячи на краю ліжка і намагаючись зберегти рівновагу. — Що, гарний? А ви не змінюєтесь, Штарке! — з заздрістю продовжував він. — І я б не змінився, якби не астма! Вона не дає мені рухатися! Сідайте де хочете, скрізь однаково брудно і незручно.
Штарке скинув якесь ганчір'я з табурета і сів біля ліжка. Енергія, затрачена на привітання, викликала у Крюгера приступ. Він прийняв дві плоскі, схожі на ґудзики, таблетки. Притулився до стіни, потів і з стражденним виглядом кліпав очима. Незабаром ліки вплинули, і Штарке, уловивши момент, коли очі Крюгера прояснились, заговорив:
— Ми не ходимо в гості один до одного. Я не вдаватиму, що мене цікавлять ваші справи, тим більше що не бачу у вас нічого доброго. Скажіть, Крюгер, ви коли-небудь чули прізвище Горелл?
Щілинки, які заміняли Крюгерові очі, стулились. Якийсь час він мовчав, потім тихо сказав:
— Штарке, ви знаєте, ми живі, поки мовчимо…
— А навіщо вам жити? — просто запитав Штарке, і ліжко затріщало і загойдалося. Крюгер сміявся, тримаючись за серце і охаючи від болю.
— Я згадав, що мені подобалось у вас тоді, тисячу років тому, в молодості! — сказав він. — Ви завжди говорили прямо те, що думали. Вас цікавить Горелл? Справді, навіщо мені жити?
А потім Штарке сидів у високому напівтемному і прохолодному кабінеті уповноваженого в особливо важливих справах.
— Сьогодні вночі мене знову відвідали, — говорив Штарке, розкурюючи сигару. — Старий знайомий, і розмова йшла про ті самі речі. Ось…
Він написав олівцем на клаптику паперу п'ять прізвищ.
— Бережіть цих людей, — сказав він. — Учора я відмовився вбити їх, але завтра якийсь негідник може погодитись.
Уповноважений прочитав список і спалив клаптик паперу на сірнику.
— У мене до вас прохання! — сказав Штарке. — Передайте, будь ласка, ось це органам радянської державної безпеки… — І він простягнув уповноваженому аркуш паперу, на якому було написано кілька фраз дрібним старечим почерком.
— Чому б вам не зробити це самому? — спитав уповноважений, схиляючись над паперами і відкладаючи аркуш Штарке в сторону.
— Я можу не встигнути! — діловито сказав Штарке. — Пане уповноважений, — продовжував він, — я хочу дещо сказати вам на прощання. Настав дуже відповідальний час. Ми часто говоримо: «Насувається нова війна». Ні, те, що може трапитись, якщо ми схибимо, — не війна. Знищення націй, кидок назад, до кам'яного віку. Треба захищатися разом. Розумієте? Треба працювати разом, особливо нам! Треба за всяку ціну зламати в собі прокляте упередження перед дружбою між народами, яке в нас стільки віків виховували… Дивіться, що виходить. Навіть ви, німець нового складу, громадянин демократичної Німеччини, поморщились, коли я передав вам цей аркуш. Ось що страшно, пане уповноважений!
— Пане Штарке, ви стаєте політиком, — посміхнувся уповноважений. — Вас цікавлять дуже складні питання!
— Це трапилося зі мною в останні години життя… — сказав Штарке. — Страшенно драматично звучить, — зазначив він, винувато посміхаючись, — але ж ви розумієте, що я кажу правду.
— Ми можемо дати вам захисток!
— У мене є сім'я, — тихо відповів Штарке. — Дочка недавно одружилася. Племінники. Всіх не захистиш! Але не думайте про мене. Зараз важливо інше. Прості люди всього світу воювати не хочуть, а спекулянтів людською кров'ю зовсім мало порівняно з ними, і потім у них гнилі душі, вони не витримають справжньої боротьби. Страшні хитання в нас! Небезпечні наші помилки. Усуньте недовір'я, неприязнь один до одного, і ми переможемо…
— Ви говорите серйозні і правильні речі, — тихо сказав уповноважений, уважно розглядаючи Штарке. — Ви справді почали дещо розуміти. Ваше прохання буде виконано! — Він узяв аркуш паперу, списаний почерком Штарке, склав учетверо і сховав у внутрішню кишеню піджака. — Я обіцяю вам зробити це протягом найближчої півгодини.
— Дуже добре, — полегшено зітхнув Штарке. — Бо мій старий нюх підказує мені дещо… Спасибі вам, пане уповноважений…
І, потиснувши руку, простягнуту йому через стіл, Штарке круто повернувся й вибіг із кабінету.
Вдень він поспав кілька годин у сквері, йому ні про що не хотілося думати. Надвечір стомився і забрів у кафе. Він не відчував смаку їжі. Випив скляночку коньяку, і ноги перестали тремтіти. Спробував пригадати своє життя, все воно складалося з безперервної низки зусиль, які завжди перевищували звичайні людські здібності.
«Так, здорово я старався… — з подивом подумав Штарке. — От якби знати раніше. Якби я з самого початку жив для того, щоб зберегти цей веселий, сонячний світ, в якому так багато тепла і молодості! На що пішли мої роки?»
— Ще щось, пане? — нетерпляче запитала офіціантка.
— Ні, дякую… — стомлено сказав Штарке, розплатився і вийшов.
Теплий прозорий вечір, наповнений вогнями, звуками і людьми, зустрів його за дверима кафе.
Штарке зупинився, роздумуючи, куди б йому піти. Додому не можна. За все своє нестерпне життя Етель заслужила право легко пережити його смерть. Ідучи від нього, генерал нічого не сказав, але Штарке розумів, що в найближчі години його вб'ють. Якщо він заховається, — небезпека нависне над його сім'єю. Тепер треба якось прожити ці кілька годин. Іти до друзів? Їх у нього ніколи не було. Та н навіщо тягнути за собою до людей хвіст, який, мабуть, з самого ранку волочиться за ним? Він жодного разу не перевірив, чи стежать за ним, бо тепер це його не цікавило.
Покінчити з собою? А справді, чому б і ні?
І раптом Штарке зрозумів, що не може заподіяти собі смерть.
Він добре розумів, що у нього ніколи не вистачить хоробрості це зробити. Останні обривки романтичних ілюзій відлетіли з свідомості Гейнце Штарке. Яка там романтика! Що, хіба так уже цікаво було жити страшним життям напівлюдини, напівінструмента? Він боявся, що його вб'ють, тому й видавлював із свого мозку і тіла все, що міг. Єдині роки, коли він працював без страху, це були роки війни, бо він працював для народу, для простих людей світу. Але потім прийшла хвороба, і все закінчилось. А він же прожив таке довге життя і так багато…
