Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек
Особливо тепер, на війні — що ближче ми до супротивника, то більше треба тримати вояків у страсі. Отож він і домагається, щоб Швейка дисциплінарно покарали.
Капітан Заґнер, як і кожен кадровий офіцер, ненавидів офіцерів запасу з різного цивільного зброду і звернув увагу підпоручника Дуба на те, що подібні заяви можуть робитися лише у формі рапортів, а не здійснюватися базарним способом, немовби тут ідеться про ціни на картоплю. Щодо самого Швейка, то перша інстанція, якій він підлягає, є пан надпоручник Лукаш. Подібні справи вирішуються лише по інстанції. Від роти справа надходить до батальйону, і це, очевидно, панові підпоручнику відомо. Якщо Швейк справді щось накоїв, то спочатку він мусить піти на ротний рапорт, а на випадок апеляції — до батальйонного рапорту. Однак, якщо пан надпоручник Лукаш не заперечує і вважає розповідь пана поручника Дуба офіційною заявою про необхідність покарання, то він, Заґнер, нічого не має проти, аби Швейка затримати і допитати.
Надпоручник Лукаш не заперечував, але зауважив, що із Швейкових розповідей йому добре відомо, що Швейків брат насправді був учителем у гімназії і офіцером запасу.
Поручник Дуб завагався і сказав, що він мав на увазі покарання лише в ширшому розумінні цього слова і що, можливо, той Швейк просто не вміє правильно висловлювати свою думку, а тому його відповіді роблять враження нахабства, злоби і неповаги до начальства.
— Окрім того, увесь вигляд Швейка свідчить про його недоумкуватість.
Таким чином над головою Швейка пролетіла грізна буря, але грім не вдарив.
У вагоні, де знаходилася канцелярія і батальйонний склад, фельдфебель-рахівник маршового батальйону Баутанцель дуже милостиво видав двом батальйонним писарчукам по пригорщі ароматних таблеток з тих коробочок, які мали поділити між вояками батальйону. У цьому не було нічого дивного: з усім, що призначалося для вояків, у батальйонній канцелярії роблено такі самі шахрайські махінації, як і з цими нещасними таблетками.
Під час війни це стало загальним явищем: якщо десь інспекційна ревізія і не виявляла крадіжок, однак кожного фельдфебеля-рахівника у всіляких канцеляріях підозрювали, ніби він також порушує кошториси, але з допомогою шахрайських махінацій уміє ховати кінці в воду. Оскільки нічого ліпшого, що можна було б украсти, не було, писарчуки напихалися жовнірськими цукерками, щоб насолодитися бодай хоч цією поганню, а Баутанцель нарікав на важкі обставини, що склалися під час цієї дороги:
— Я вже відкалатав з маршовими батальйонами два походи, але такої нужденної дороги, як ця, ми ще не мали. Таж тоді, Господи, до приїзду у Пряшів, у нас були гори всього, чого душа забажає. Я сховав десять тисяч «мемфісок», два круги ементальського сиру, триста коробок консервів. Коли ми вирушили на Бардіїв[437] в окопи, а росіяни від Мушіни відтяли зв’язок з Пряшевом, закипіло таке гендлюваннячко, що дай Боже здоров’я! З усього, що я мав, десяту частину віддав, аби замилити очі маршбатальйонові, мовляв, це я заощадив, а решту продав у обозі. Був у нас тоді майор Сойка — свиня, яких світ не бачив. Узагалі з нього був такий герой, як з рака жеребець. Він охоче швендяв у нас біля обозу, бо там, угорі, свистіли кулі і рвалися шрапнелі. Приходив до нас ніби для того, щоб переконатися, чи добре варять для вояків батальйону. Зазвичай він спускався донизу саме тоді, коли надходили відомості, що росіяни знову щось затівають. Увесь тремтить, хильне спочатку на кухні рому і лише тоді починав перевірку польових кухонь, що стояли навколо обозу, бо вгору на позиції не можна було проїхати і, і обід носили туди вночі. У таких умовах про жодну офіцерську кухню не можна було й говорити. Єдину дорогу, яка ще вільно зв’язувала нас із тилом, тримали німці з рейху. Вони затримували все, що нам надсилали з тилу кращого, і зжирали самі, а для нас лишалося те, що крізь пальці протекло. Ми всі в обозі залишилися без офіцерської кухні. За увесь той час мені вдалося заощадити для нашої канцелярії лиш одне-однісіньке порося. Я дав його закоптити, а щоб майор Сойка цього не пронюхав, ми сховали порося в артилеристів, годину дороги від нас, де я мав одного знайомого феєрверкера.
То ось той майор, прийшовши до нас, почав, як завжди, куштувати в кухні юшку. Щоправда, м’ясо варилося зрідка, лише коли пощастить здобути з великими труднощами свиней або худючих корів десь на околицях. До того ж нам ще й пруссаки робили велику конкуренцію, бо при реквізиції платили за худобу удвічі більше, ніж ми. Поки ми стояли під Бардієвом, я на закупівлі худоби заощадив щось понад тисячу двісті крон, бо в більшості випадків замість грошей ми видавали посвідки з гербовою печаткою батальйону. Особливо останнім часом, коли довідалися, що росіяни знаходяться на сході від нас у Радвані, а на заході — в Подоліні. Нема гірше працювати з таким народом, як тамтешній: ні читати, ні писати не вміють, а підписуються трьома хрестиками.
Наше інтендантство дуже добре про це знало, тож, коли ми посилали туди за грішми, я не міг додавати як виправдувальні документи фальшиві квитанції, ніби я виплатив їм гроші. Такі речі можна було робити тільки там, де народ освіченіший і вміє підписуватися. А потім, як я вже сказав, пруссаки платили більше, ніж ми, і платили готівкою. Отже, коли ми кудись приходили, люди на нас дивилися як на грабіжників. До того ж інтендантство видало наказ, що посвідки, підписані хрестиками, передаються польовим ревізорам. А цих жевжиків з контролю у нас було повно. Приходить такий «контролер», нажереться у нас, нап’ється, а на другий день на нас і заявить. Цей майор Сойка безнастанно нишпорив по наших кухнях і, їй-богу, хоч вірте, хоч ні, одного разу витягнув з котла м’ясо, призначене на всю четверту роту. Почав із свинячої голови і заявив, що вона недоварена, і звелів її ще якусь хвилину поварити. Правду кажучи, м’яса тоді варилося небагато. На цілу роту припадало приблизно дванадцять старих справжніх порцій м’яса, але він все це ум’яв, потім покуштував юшку і зчинив галас, мовляв, це вода, і що це за порядки, коли юшка з м’яса, а м’яса нема. Наказав заправити її маслом і кинути туди мої власні макарони, які я заощадив за ввесь останній час. Але мене не так